— А хіба такий? — в погляді змигує щось зухвальське, бешкетне.
— О, ні: ти в нас особливий. Винятковий. Мічений. Татуювання он на руці — (татуйоване рученя миттю зникає під партою). — Хоч наколювати себе — то не найкращий спосіб утвердити свою особу… Тож хоч і примітний, і винятковий ти, Порфире, одначе затям: є речі, якими не соромно бути схожим на інших…
— Якими ж?
— Трудолюбством. Чесністю. Старанністю. У тебе ж мати яка трудівниця. В неї на таких пустирищах виноград росте, де ні в кого не ріс…
— Порфир каже, — знов інформує Карнаух, — що мати його взяла зобов'язання виростити в кучугурах хлібне дерево із зернятка… Чи це він розігрує мене? Хіба хлібне дерево витримає в нас?
— У такої, як мати його, і хлібне дерево виросте, — з повагою каже Ганна Остапівна. — А ти ось, син її, той, хто повинен в житті їй стати підтримкою, захистом, опорою…
— Заждіть, — нетерпляче каже Порфир і, тяжко зітхнувши, робить відчайдушну спробу витягти з себе: — «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…» Гм… гм… И-и…
— Загальмувало, — чується з задніх парт. — Осічка. Кульбака озирається, дошукується: хто ж це дошкуляє? Здається, Бистрицький? Дотягнутись би до нього через парту та…
— Далі, далі розказуй.
— Вони заважають.
— Не заважайте йому. Ну, сміливіше.
— «Я пас ягнята…» Й… й… Е… е… І вже, видно, загальмувало остаточно.
— Розбіглись ягнята, нема, — знов підкидає котрийсь, і всі заходяться сміхом, а найохочіше кидається у вир веселощів сам Порфир, його аж розколихує від нападу сміху.
— Чого хоч тобі сміятися? — в голосі Ганни Остапівни — і подив, і строгість. — Хай уже вони, хто завдання виконав, їм можна й посміятись, а тобі?…
— Мені теж весело.
— Ой Порфире, горе мені з тобою. Ну чого ти не вивчив? Наче ж не ледачий…
— Та ні…
— Май на увазі; в нашій школі ледарі не в пошані, слово «ледащо» в нас вважається найтяжчою образою, Школа така. Одного торік обізвали ледащом, то він навіть до прокурорки побіг скаржитись, коли та приїхала школу інспектувати…
— Я не побіжу.
— Тебе ніхто й не образив. Скоріш ти мене, вчительку, образив, що ось так недбало поставився до завдання. І якби ж не міг, а то можеш, здатен, сумніву в цьому не маю. А тепер як порадиш: через тебе всьому класу знижувати оцінку?…
— На завтра вивчу.
— Це певно?
— Запізно.
— Чую нарешті слово мужчини. — Ганна Остапівна веселішає і вже до всіх: — Будете сумлінні, діти, то сваритись не будемо, дружний у нас з вами складеться колектив… Улітку ось наша Марися Павлівна виведе вас у широкі світи, спортивні забави ждуть вас на воді й на суші, - звичайно, це після того, як добре попрацюєте в радгоспі на моркві та на черешнях… — Слова старої вчительки розпалюють дитячу уяву. Хлопцям хоч би й зараз оце кинутись прополювати моркву, дертися на черешні, звідки тобі сміються рум'янощокі «жабуле» та «ранні степові»… — А на зароблене протягом літа школа придбає вам до Жовтневих свят форму морську, на демонстрацію вийдете в безкозирках, усі наче юнги далекого плавання… Ви ж про це мрієте? Отже, головне — старанним бути, з юних літ привчати себе до чесного трудового життя…
І якось так виходило в Ганни Остапівни, що ніби й не моралізує вона, а просто дає цим стриженим щиру материнську пораду, як їм поводитись у майбутньому житті. «Вона їх любить, душею любить цих стрижених маленьких людей! — відзначила для себе Марися Павлівна, стежачи з останньої парти за уроком колеги. — До підступних, лукавих, безсердечних, до недобрих і добрих — до всіх вона має в душі запас материнського тепла… І, певне, ні досвід, ні знання, ніякі педагогіки не зарятують, якщо не буде цього, якщо не відчують вони самі, що ставишся до них справедливо, з надією, з любов'ю!..»
«Але вони ж нестерпні!» — чує заперечення від самої себе.
Так, нестерпні, але ж ти… ти педагог, ти старша! Кожне з цих дітей має ждати зустрічі з тобою, учителькою, як радісної події, як свята своєї душі. Тільки заходиш, вони всі вже на тебе: що на обличчі? Яка ти? Що їм несеш? І ти не повинна їх розчаровувати. Привітністю, теплом довір'я маєш огорнути кожного з них. Мусиш здолати його замкнутість і озлобленість, якщо перед тобою зле вовченя… Ганна Остапівна вміє, чому ж не зуміти тобі?
Про Кульбаку вона увечері запише до щоденника:
«Збудливий, майже неможливо змусити його на уроці тихо сидіти. Реагує на все швидко, блискавично. Іронічний, любить розваги, навіть за рахунок учителя. Діапазон думок досить широкий: від Хіросіми до Комишанки».
Глава VI