— А де ж буде загорожа?
Це кортіло знати й Марисі Павлівні, бо вона вважала, що коли всього належним чином не передбачити, то з табору їхні вільнолюби легко можуть порозбігатись… І хоч прихильницею крутих обмежень її не назвеш, однак була здивована, коли Валерій Іванович твердо сказав:
— Ніякої загорожі.
— Себто як?
— А так.
І пояснив, що їхнє наметове місто, табір юних і вільних людей, матиме лише символічний кордон — оборють його плугом, та й усе. Борозна, відвалена скиба — це буде єдина познака, що відмежує правопорушників від білого світу. Тільки вже цю межу, сказати б, межу сумління, без дозволу ніхто не переступи, не поруш!
— А то навіть і відорювати не будем, просто отам по периметру, — зробив широкий жест Валерій Іванович, — залишимо при косінні ромашковий бордюр, смужку нескошених диких квітів: вони й правитимуть для нашої чесної публіки за непереходимий бар'єр, стануть муром найнадійнішим. Межа сумління, і все. Згода? — звернувся він до командирів загонів.
Така довіра хлопцям була до вподоби, а Марися Павлівна навіть пошкодувала, що нема зараз тут Кульбаки: от би хто порадувався! От кому буде до душі, що той шкільний мур (який для волелюбного комишанця є втіленням усього найнестерпнішого) тут замінятиме всього лиш смужка нескошеної травички… Як і інші, комишанець нетерпляче жде цього табору, вже наперед закидав вудочку, щоб його призначили «організатором вогнища»: «Я вам таке розкладу — до неба язики викидатиме!..» Дитя очеретів, лукаве й хитре комишанське створіння, як воно поведеться в цих нових умовах? Марися для себе вже прикинула, де й місце буде для багаття: отут, на самій вершині пагорба, щоб усім, хто йде по Дніпру, було видно… Це ж так чудово, коли пливеш пароплавом чи поїздом їдеш, а десь у синьому надвечір'ї яскравів тобі чиєсь багаття, заваблює своєю таємничістю. вибалки його розіклали чи, може, якісь закохані палять там вечірні вогні?
Ще треба було дати назву майбутньому табору.
— В мене є пропозиція, — зблиснула оченятами Марися Павлівна, — давайте назвем… «Бригантина»!
— Не нове, але тут щось є, - сказав Берестецький. — Послухаємо, що наш моряк скаже. Здається, він настроєний критично…
Борис Савович, навпаки, цілком серйозно підтримав Марисю, аргументуючи свою думку тим, що коли десь звіддаля дивитись на цей лобатий крутогір, то він і справді нагадуватиме бриг чи бригантину…
— Та ще при відповідній грі фантазії, - додав Артур Пилипович. — Хоча «Степові пірати» більше пасувало б…
— Отже, так і запишемо: «Бригантина», — сказав директор, вносячи якісь позначки до своєї саморобної карти. — Розвелося, правда, останнім часом цих бригантин… Одначе для наших маленьких піратів це буде саме те, що треба… В їхньому дусі.
Добре находившись, вчителі сіли нарешті перепочити, знайшовши собі затінок край урочища під шатром обтяженої цвітом акації. Вихованців вони відпустили покупатись у затон, де вода вже прогрілась, і звідти, знизу, долинав тепер щасливий дитячий лемент.
— Бар'єр з квітів… Межа з трави… так воно, власне, й повинно бути, — задумливо розмірковував Артур Пилипович, розлігшись на траві своєю довжелезною постаттю. Кібчик степовий високо застряв у небі, і Берестецький спрямував свій погляд туди. — Світ для людини повинен бути всепрохідний, без будь-яких перешкод, як оте небо для птаха… Планета існує для всіх в однаковій мірі, в однаковім праві…
— Всепрохідний, але — для людини, не для руйнача, не для хама, — уточнив Валерій Іванович.
— На хама гамівну сорочку, це ясно, — згодився Берестецький. — Але я маю на увазі саме людину… Мені хочеться уявити її навіть без трав'яного бар'єру… От, скажімо; чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент; палицю в руку, птаха на плече і — в путь…
— З якою метою? — усміхнувся директор.
— Перевірити на практиці, чи можливий Уленшпігель в наш час? Тобто тип людини, що за покликом душі — без порушень, звичайно, — вирішила йти поміж ближніх і дальніх… З добрими намірами вирушаю, з бажанням присвятити себе співбратам по планеті, йду з готовністю навіть ведмедеві допомогти, якщо він цвяха в лапу зажене… І водночас хочу простежити, наскільки людство до мене терпиме, якою мірою в мені зацікавлене і взагалі чи має для нього якусь вагу моя особистість…
— Одне слово, в бродяжництво колегу потягло, — сказав Борис Савович, уважно, ніби вперше, розглядаючи обручальну свою каблучку, що аж врізалася в палець.