— Любов сліпа, це відомо, — сказала вчителька, — але вас просимо розповісти про свого сина по можливості об'єктивно, нічого не втаювати.
А колега її додав:
— Якщо ми більше про нього знатимем, це піде йому на користь.
— Та він же в мене не карний злочинець!
— Ми й не кажемо, що карний… Але ж ви хочете, щоб виріс він чесним, мужнім, красивим… Це й наша мета.
І дивна річ: з першого слова мати повірила їм, відчула, що не повинно бути таємниць від цих людей, які віднині теж відповідають нарівні з нею, якщо не більше, за її таке буйне, невлаштоване душею дитя.
— Змучилась я з ним, опечалилась, — призналася вона. — Єдина ж у мене дитина… З першою судьбою і отак горюю… Серце зітліло, душа обливається кров'ю за нього! Оце дивіться, яка стала, — витягла вона свої жилаві руки, — а я ще ж молода. І всьому причина він. Бо немає днини спокійної, настане ніч, і тоді ще більше в тривозі, біжу після кіно до клубу, нічних сторожів питаю: чи не бачили? Гасаю по селу, плачу, шукаю: де воно? Може, купалося та втопилося, бо не такий же він у мене моряк та плавак, як сам про себе накаже… «Утопивсь!» — аж наче хтось шепче мені. І ніби наяву бачу, як удосвіта витягують його неводом, неживе, посиніле, заплуталось у рибальські сіті… Станеш потім питати, де був, а він тобі як засипле сім мішків гречаної вовни, нарозказує, тільки слухай… Бо він же в мене як Гоголь, — і змучено посміхнулась крізь налиту сонцем сльозу. — Скільки в нього тих фантазій! Може, й вам уже розказував, як дідуся поранило і як його Рекс витяг з поля бою? Що дідусь поранений був — це правда, з однією легенею жив, а ось що Рекс… то де він там узявся на фронті!
— Уява активна, ми це помітили, — зауважила Марися Павлівна.
— Повірите, іноді він у мене просто золотий: мамо, не хвилюйтесь, не плачте, я слухатимусь, житимем дружно, і школи не пропускатиму, завтра мене раненько розбудіть. Вибігаючи на роботу, поставлю йому будильник під вухо, а він і будильник проспить, і до школи потім не дійде, бо когось по дорозі зустрів, чимось захопився і вже про все на світі забув! Десь уже в плавнях його шукайте, бо там йому найлюбіше, там йому право-воля!
— Волелюб, — вперше усміхнулась Марися Павлівна.
— Йому гарно, а мені… Місця не знаходжу! Де він, мій гуляй-вітер? Кинусь на розшуки, зловлю, натовчу, налупцюю, та хіба ж биттям виховаєш? А то ще було шиферину прибинтував до руки і в школу не йде: «Я, мамо, поранений…» Розбинтувала, а там нема нічого… Отакий фронтовик!
— Скажіть, дідуся він слухався? — запитав Борис Савович глибокодумно.
— О, доки дідусь був живий, я й горя не знала. Дружба в них була — нерозлийвода. І на риболовлю разом, і на виноградники, було, біжить, коли дідусь пішов сторожувати, — не раз у курені й ночував. Прибіжить після ночівлі радий, веселий, доповідає: «Мамо, я сьогодні нічого не накоїв!»
— А ви не пробували його до своєї роботи прилучити? — поцікавилась учителька.
— Пробувала. Візьму його з собою, дам сапу в руки, бере безвідмовно, покрутиться біля мене якийсь час, а тільки відвернулась — уже лови вітра в полі! Та для кого ж ці кучугури насаджую? — з жаром говорила вона, ніби син уже наяву ось тут виник перед нею. — Таж для тебе найперш! Двісті тисяч! Пустеля, Каракуми — таке тобі від капіталізму дісталось, а тепер, глянь, що зроблено! І для кого? Для кого, скажіть, оці кучугури розрівнюю, виногради закладаю, підживлюю, сто разів поливаю? Піски — як вогонь, навіть найживучіша філоксера, ота, пробачте, воша коренева, не витримує, гине, а саджанець мій росте! Бо з любов'ю вирощую, для тебе лелію, а ти? Оце така мамі вдячність від тебе? Та поглянь, яка вже я стала розшарпана, нерви всі пошматовані!.. Іноді розчулиться: не хвилюйтесь, мамо, не буду більше, кинеться на шию, заспокоює, ладен руки-ноги мені цілувати. Дивись, кажу, скільки я цих кучугур окультурила, але ж і на твою долю ще буде та буде! Тож готуйсь! Він і не відмовляється: вивчусь, каже, піду в механізатори, на плантажні плуги… А поки що набере хлопців і гайда в ті он, ще не займані кучугури… А там повнісінько ж снарядів та мін у пісках — ото я можу бути спокійна? Ми ось тут як розрівнюєм кучугури, то саперів щоразу викликаєм. Вони йдуть попереду, а ми вже за ними — чубуки садимо…