Він увійшов, зупинився просто на порозі й огледівся.
Чоловік, що сидів за столом, вкритим червоною скатертиною, почав насторожено висовувати шухляду, де в нього, мабуть, зберігалася зброя, а другий, що сидів у кутку, потягнувся за приставленим до спинки стільця карабіном. Це було закономірно – час воєнний, та й з лісу можуть вийти бандерівці, і Юрко, щоб продемонструвати, так би мовити, мирність своїх намірів, ступив просто до столу: тепер люди побачили, що він неозброєний, і заспокоїлись.
За столом сидів чоловік середніх років з довгими сивими вусами, у пом'ятому бавовняному піджаку. Вуса в нього посивіли, а сам був ще чорнявий, і очі дивилися зовсім по-молодечому гостро.
Тому, хто потягнувся до карабіна, виповнилося щонайбільше років двадцять, одягнутий він був у солдатську гімнастерку, широкі штани, з-під яких визирали важкі черевики на грубезних підошвах. Військова гімнастерка й карабін не робили його соліднішим, мав зовсім хлопчачий вигляд, що підкреслював вихор, який задерикувато стирчав на маківці.
У кімнаті сидів ще й третій чоловік, котрого Юрко відразу не помітив. Ще молодий, але огрузькуватий, у вишиванці, заправленій у галіфе. Примостився він на лавці попід стіною й, мабуть, щойно казав щось, бо застиг з розкритим ротом, наче його обірвали на найцікавішому, й дивився на Юрка невдоволено.
Юрко підійшов до столу впритул.
– Ви голова сільради? – запитав у сивовусого.
– Я. Що вам?
– Маю розмову… – Юрко обвів вивчаючим поглядом присутніх, і голова зрозумів його.
– Це наш актив, і можете казати все. Хто ви?
– У мене надзвичайне повідомлення. Зараз у селі ховається німецький диверсант.
Голова знову висунув шухляду, витягнув парабелум и засунув його до кишені штанів. Підвівся і перегнувся до Юрка через стіл.
– Хто ви й звідки вам відомо? – запитав суворо, – Я привів його до села.
– Ти? Сам?
– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.
Голова обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Білявий юнак схопив карабін і став позаду. Вони, так би. мовити, оточили Юрка, але все було правильно, й хлопець аніскілечки не образився. Ковтнувши води, сказав:
– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде в ліс, а то й раніше.
– Хто ти? – запитав голова ще раз.
– Звуся Штунем. Юрій Щтунь – із Львова.
– І як же ти?.. З диверсантом?.. Юрко безнадійно махнув рукою.
– Трапилося…
– Бандера?
– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затворсі карабіна, але голова застережливо підвів руку.
– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?
– Мірошник – зв'язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку й ми також. Отож і зійшлися.
– Скільки вас?
– Четверо.
– Де?
– В лісовому схроні.
– Далеко?
– Верст десять. Чи трохи менше.
– Дорогу знаєш?
– Знайду.
– Чого затрималися в Семенюка?
– Мірошника нема дома, й диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.
– А ти до нас?
– Так.
– Чому?
– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.
– І проти нас?
Юрко розгублено опустив голову.
– Тепер наче ні…
– Коли припре, всі так кажуть! – люто видихнув у нього за спиною юнак.
– Мені не приперло. – Юрко нараз озлився. – Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!
Голова подумав кілька секунд і запитав:
– Чим озброєний?
– Диверсант?
– Ні, папа римський! – тонким голоском вигукнув юнак.
Голова розлютився,
– Помовч, Федю! – сказав різко. – Займистий ти, а тут міркувати треба.
– У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, – пояснив Юрко.
Третій хлопець, огрядний, у вишиванці, дістав з-під лавки карабін.
– Візьмемо запросто, – мовив. – Самі візьмемо, нас троє, а він один.
– З цими пукавками?.. – висловив сумнів Юрко. – А може, у мірошника в хаті є зброя!
Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.
– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!
Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі шмайсером, однак промовчав. Він виконав своє діло й не мав права голосу.
Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:
– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку, бо кіски в неї стирчали, як у білявого чубчик.
– Що передати? – запитала сонним голосом.
– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами. Бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, – пригримнув, – нікуди не виходь, бо погано буде!
Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко задумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже. Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув.
Юрко помітив вагання голови й запропонував:
– Хочете, я віддам вам свій шмайсер?
– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?
– Залишив під клунею.
– Даси мені! – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його й наказав:
– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.
– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, проте, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.
«От чому його не взяли до армії», – збагнув Юрко й рушив за білявим зовсім вільно, наче належав до їхньої компанії.
Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів перший прослизнути на подвір'я, та голова притримав його за плече.
– Ти, хлопче, постій, – наказав, – тепер наша справа. – Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з'явився одразу з Юрковим шмайсером.
Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його, це можна було зрозуміти як вияв довір'я чи вдячності, проте голова нічого не сказав – узяв у «яструбка» його карабін і подався на подвір'я.
Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із шмайсером зайняв позицію саме тут – звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася б втекти через городи.
Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.
– Хто? – запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.
– Скажи, Зіно, своєму гостеві, – мовив голова твердо, – аби здавався. Бо ми оточили твою хату й нікуди йому не дітися!
Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:
– Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?
Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий той добровільно здав, і не тремтіння фіранок.
Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, і тут пролунав перший постріл – голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, однак по інерції все ж кипув тіло на двері, вони затріщали, та витримали, – міцні двері, збиті з товстих соснових дошок.
Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, але вони не піддавалися.
Голова зі зла вдарив прикладом по замку – певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили й двері розчинилися.
Голова вистрілив навмання і в сіни, проте ніхто не відповів – хлопець посунув у темряву, та голова схопив його заруку.
– Не лізь, – застеріг, – тут слід обережно.
Він шмигнув у сіни боком попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину – метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.