Гримаса невдоволення скривила обличчя Гітлера. – Хто підпустить навіть найбільшого героя до ложі, де сидять державні керівники? – запитав і безнадійно махнув рукою. – Це тільки в нас дехто може безкарно носити в портфелі бомби, росіяни не такі дурні, Ернесте, і ваша ідея…
– Звичайно, мій фюрере, – спробував втрутитися Кальтенбруннер, – ви, як завжди, маєте рацію, але…
– Ніяких «але», Ернесте, ви знаєте, яку російські керівники мають охорону?
– Найкращу в світі охорону маєте ви, мій фюрере, Гітлер почовгав по гравію доріжки ногою, що постраждала під час вибуху, і Кальтенбруннер одразу зрозумів натяк.
– Таке більш не повториться, – запевнив, – кляті військові, тепер вони підтягнули хвости!
– Гадаю, в членів російської ставки охорона не гірша і ваші проекти, дорогий Ернесте, не варті мильної бульки.
– Але ж ми залучили найкращих спеціалістів рейху й розраховуємо не тільки на вибухівку. Створено принципово нову зброю, такої ще не бачив світ, у вмілих руках вона безвідмовна, і ми сподіваємось на цілковитий успіх операції.
– Нову зброю? – зацікавився Гітлер.
– Принцип «фау», мій фюрере. Снаряд кумулятивної дії, що пробиває мало не п'ятдесятиміліметрову броню. І весь пристрій вміщається в рукаві піджака.
– В рукаві? – не повірив Гітлер. Підвів правицю, витягнув її і навіть рбмацав. – І п'ятдесятиміліметрова броня?
– Так.
– То чого ж ви тягнете, Ернесте? Чого я мушу чекати? Чого мусить чекати цілий рейх? Найлютіші наші вороги роблять, що хочуть, скоро їхні солдати ввійдуть у Польщу, а ви знаєте, що далі, Ернесте?
– Далі рейх, – незворушно відповів Кальтенбруннер.
– І ви можете казати про це так спокійно?
– Я певен, що кордони рейху неприступні. Ми не пустимо до себе червоних.
– Не пустимо! – ствердив Гітлер. – Але якщо не сидітимемо склавши руки.
– Ось ми й пропонуємо, мій фюрере…
– Я приймаю вашу пропозицію, Ернесте. Ви знаєте, якого розголосу набуде така диверсія!
Кальтенбруннер стримано посміхнувся.
– Вам завжди видніше, – тільки й мовив.
– Ні, ви навіть не догадуєтесь, чого вона варта! – вигукнув Гітлер. Він поступово розпалювався, наче перед ним стояв не сам Кальтенбруннер, а виступав перед тисячною аудиторією, він завжди розпалював себе перед такими виступами. Ще точно не знав, що казатиме, які слова кидатиме в натовп, точніше, знав лише схему, тези, решта залежала від настрою і ступеня екстазу, до якого міг довести себе. – Так, не догадуєтесь!
Кальтенбруннер поштиво схилив голову, та Гітлер, певно, вже не бачив його. Вигукував, трохи подавшись уперед, і сам, мабуть, не чув своїх слів:
– Акція проти Ставки Верховного Головнокомандування посіє серед росіян зневіру! А знаєте, що таке зневіра під час війни? Упадок духу, втрата боєздатності! От що таке зневіра! Упадок духу – поразка. Принаймні перший вияв поразки. Ми зупинимо червоних, точно зупинимо, нарешті й мої генерали будуть чогось варті. Я не кажу вже про солдатів! Німецький солдат – найкращий у світі, ми пройшли всю Францію і розтерли чоботом Бельгію, от що таке німецький солдат. Але ж ви до кінця не уявляєте собі, Ернесте, ще одного аспекту цієї акції. Негайні чвари між союзниками, розвал коаліції!.. Черчілль, цей старий лис Альбіону, давно шукає приводу, і ми дамо його Англії, саме ми, німці, Ернесте, ви можете відчути, який це парадокс?
Чесно кажучи, Кальтенбруннер не знав точного змісту. цього слова, але він довіряв фюрерові й кивнув на знак згоди.
Гітлер викинув угору правицю, точно, як на мітингах, але у відповідь не ревнуло звичне «хайль», і фюрер одразу обірвав сам себе. Перейшов на зовсім діловий тон, буцім і не було щойно пафосу й загрожувальних вигуків, наче й не виступав перед усім рейхом, що проковтував кожне його слово, – оці незбагненні перепади в його настрої, у виявленні емоцій дивували всіх і багато в чому сприяли авторитетові першої людини рейху, дехто вбачав у цьому винятковість натури, вияв мало не геніальності.
Гітлер запитав:
– Що вам потрібно, обергрупенфюрере, для здійснення цього плану державного значення?
– Ваша згода, мій фюрере.
– Ви вже її маєте. Ще?
– Я хотів лише попередити, що ретельна підготовка акції коштуватиме…
– У вас нема грошей? Хтось обмежує?
– Ні, але ж…
– Жодних «але». Скільки б це не коштувало, кінцевий результат вартий того.
– Сьогодні я ще раз переконався в цьому.
Гітлер обернувся, знову заклав руки за спину й почвалав назад, до мольберта.
– Ви добре продумали операцію? – запитав не зупиняючись.
– Зараз її докладно опрацьовують.
– Найсуворіша конспірація, – попередив Гітлер якось стомлено: вибух емоцій не минув даремно. – Найобмеженіше коло осіб може знати про справжню мету. Навіть Герінг…
– Так, мій фюрере, навіть Герінг нічого не знатиме. Крім нас та безпосередніх учасників акції, в курсі справ будуть двоє чи троє.
– Хто вони?
– Скорцені, мій фюрер, і ще…
– Це вже у вашій компетенції, Ернесте, Я питаю, хто безпосередні виконавці?
– Росіяни. Чоловік і жінка.
– Ви впевнені в них?
– Ми зупинилися на їхніх кандидатурах після ретельної перевірки. Найретельнішої,
Вони дійшли до мольберта, і Гітлер утомлено опустився на стілець. Мовив стишено:
– Нехай вам щастить, Ернесте. Візьміть цю справу під свій повсякденний контроль. Зважуйте на найменші дрібниці. Втім, ви самі все знаєте, врахуйте тільки, акція мусить відбутися, відбутися, що б не сталося, я не прийму жодних пояснень, жодних виправдань.
– Я зрозумів вас, мій фюрере.
Гітлер узяв пензель, довго примірявся і нарешті торкнувся ним жовтого неба.
– Здається, так буде краще, – сказав, наче й не було щойно розмови про диверсію і єдине, що тривожить його, – кольори картини. – Я подарую вам, Ернесте, саме цю акварель, коли, звичайно, вдасться. Із вдячністю за радість, яку ви принесли мені сьогодні. Ви поспішаєте, обергрупенфюрере?
– Так. – Кальтенбруннер клацнув закаблуками. – До побачення, мій фюрере. Хайль!
Повернувся і пішов не озираючись, тільки гравій монотонно шурхотів під важкими кроками.
Курінний Сорока розташувався на барвені й нетерпляче чекав, поки хлопці готували купіль. Скинув сорочку, сидів у самих споднях, простягнувши ноги й підставивши спину сонцю, насолоджувався теплом і спокоєм.
У садочку за хатою сквирила якась птаха, курінний скрутив цигарку, натоптавши бакуну мало не на палець завтовшки, затягнувся так, що закашлявся: не бакун, а якась запридуха, – і де тільки вирощують такий?
Сорока остудив горло ковтком молока із глиняного стоянця, гримнув: – Чого забарилися?
Хлопці гріли воду у виварці та відрах на літній плиті, поставленій посеред двору під дерев'яним навісом.
Семен, вусатий і літній уже вуйко, попробував воду пальцями, відсмикнув руку, та все ж не поквапився.
– Зачекайте, друже курінний, ще хвилю, – відказав неспіхом. – Ви ж любите, коли води багато, – куди поспішати? Тераз скупаємо вас, будьте певні.
Справді, куди поспішати? А якщо Семен каже, що добре скупає, так тому й бути. Семен – чоловік справжній, вабкий до роботи, за що не візьметься, все горить під руками.
Семен витягнув з криниці цебер води. Вилив у велику балію, ще раз занурив руку у виварку й схвально гмикнув. Дав знак помічникові, той підхопив виварку з другого боку, вилили до балії обережно, щоб не розхлюпати.
Семен потримав руку у воді ще раз, долив холодної й зауважив:
– А тепер, прошу пана курінного, й купатися смачно буде.
Сорока почав повільно стягати сподні. Думав: надійний хлоп цей Семен – он які гарні слова знайшов: смачно купатиметься… Коли б усі були, як той Семен, горя б не знали. Добрий вуйко: і з автоматом упорається, і з пістолета за тридцять кроків бляшанку пробиває, а кашу зварить – не відірвешся: справжній лісовик.