Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.
– Рушили, то й рушили, – погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.
Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.
– Ваші розшукувачі працювали відмінно, – сказав генерал, – і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд. Ваш план радіогри з «Цепеліном» схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем Головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.
– Не густо, – пробубонів у трубку Карий.
– Не поспішайте, – зупинив його Рубцов, – Із ГУКРу мене повідомили про одну історію, яка, гадаю, має безпосеседнє відношення до наших подій. Слухайте уважно, Вадиме Федотовичу, це має зацікавити вас… – Він почав розповідати, Карий щільно притиснув трубку до вуха, і картина операції, проведеної чекістами в німецькому тилу, зримо поставала перед очима…
Темна ніч. Троє військових чекістів, переодягнутих в есесівську форму, підходять до села Пічки. Пісок рипить під чоботами, ось уже на тлі зоряного неба виникли обриси перших будівель. Старший групи латиш Біцбул зупинився, прислухався.
– Десь тут… – мовив невизначено. Ступив кілька кроків, знову зупинився. З-за хліва, що виднівся неподалік, вийшов чоловік.
– Хто? – почувся хрипкий голос.
– Ніч зоряна, безхмарна… – мовив Біцбул.
– І місяць скоро зійде… – назвав другу половину пароля чоловік. – Я вже зачекався.
– П'ять хвилин, – заперечив Біцбул, – усього п'яь хвилин. Але зважте, дорога важка.
– Важка, – погодився чоловік. – Пішли?
– У вас порядок?
– Повний. – Біцбул махнув рукою двом товаришам у есесівських шинелях, і вони рушили за чоловіком з хрипким голосом.
За кілька місяців до цієї ночі чекісти, очолювані старшим лейтенантом Георгієм Пяткіним, встановили, що в Пічках розташоване гніздо гітлерівського розвідоргану «Цепелін» – однієї із шкіл шпигунів та диверсантів, яких закидали в радянський тил. Спочатку відомості про школу збирали з допомогою мешканців села та партизанів, пізніше чекістам вдалося влаштувати сюди свою людину – лейтенанта- Олександра Лазарєва, який швидко завоював довіру в німців: вони навіть призначили його охоронником.
Невдовзі від Лазарєва надійшло повідомлення: «Поставленої мети досягнув, ваше завдання виконане повністю, надсилаю схему постів. Чекаю ваших вказівок».
На схемі були позначені службові приміщення розвідувально- диверсійної школи, пости охорони й два котеджі, де мешкали оберштурмфюрер СС Хорват та його заступник обершарфюрер СС Лашков- Гур'янов.
Виявилося, що котеджі містилися поза зоною школи, за триста – триста п'ятдесят метрів від найближчого поста охорони.
Тоді й запланували чекісти свою акцію. Лазарєв одержав чіткі інструкції і через кілька днів повідомив:
«Надсилаю декадний пароль і список керівних осіб школи. Призначений командиром взводу охорони. Чекаю вказівок».
Операцію вирішили провести під одне з німецьких свят. Як було умовлено заздалегідь, Лазарєв, виявляючи службову запопадливість, звернувся до керівництва з пропозицією особисто очолити охорону школи святкової ночі. Лашков-Гур'янов, який залишився за Хорвата {того викликали до Берліна), схвалив пропозицію командира взводу. Схвалив, не знаючи, що саме цим підписав собі вирок.
…Пісок рипів під чоботами, здавалося, їхні кроки чути в усьому селі – це трохи дратувало Біцбула, і він запитав:
– Охорона не здійме тривоги?
– Порядок, – заспокоїв Лазарєв, – я попередив свого помічника, що йду до Лашкова. Мовляв, за його особистою вказівкою. Наказав: нікуди не виходити й на телефонні дзвінки не відповідати.
– Ти став тут справді великим цабе, – не втримався від іронічної посмішки Біцбул.
– Точно, – ствердив Лазарєв, – гітлерівці мені довіряють.
Вони вже підходили до котеджу. У вікнах не світилося – певно, обершарфюрер уже ліг спати. Це влаштовувало розвідників, вони відімкнули хвіртку відмичкою, ключ від дверей будинку Лазарєв завчасно виготовив – замок клацнув безшумно, й четверо чекістів зайшли в приміщення.
Лазарєв увімкнув ліхтарик. З передпокою вело троє дверей, всі були розчинені, в будинку пахло горілкою та смаженим м'ясом.
– Спить, – пошепки мовив Лазарєв і вказав на двері праворуч. – Там…
Справді, з кімнати долинало голосне хропіння. Біцбул зайшов туди, увімкнув світло.
Стіл з напівпорожніми пляшками й залишками їжі. На підлозі – склянка, а на ліжку, напівскинувши ковдру, хропе огрядний чоловік з червоним обличчям.
Біцбул нахилився над ліжком, стягнув з обершарфюрера ковдру. Той через силу розплющив очі й, побачивши людину в есесівській шинелі, злякано підхопився.
– Хто ви? – запитав тремтячим голосом.
Біцбул помахав перед його носом папером з печаткою.
– Ти заарештований за наказом рейхсфюрера! – вигукнув загрозливо. – Здавай зброю, одягайся!
Обершарфюрер витягнув з-під подушки вальтер, подав, дивлячись на Біцбула сповненими жаху очима.
– Ключ від сейфа! – вимогливо простягнув той руку,
– У кишені кітеля, – вказав Лашков-Гур'янов на мундир, що висів на спинці стільця.
Діставши ключ, Біцбул кинув обершарфюрерові одяг.
– Швидше, – пригримнув, – Бо час не чекає!
У сейфі лежали важливі документи: списки особового складу школи, справи агентів (деяких уже встигли закинути в радянський тил), різні секретні матеріали.
Напхавши паперами портфель обершарфюрера, Біцбул наказав Лашкову- Гур'янову:
– Мовчати! Жодного слова, збагнув? Стрілятимемо без попередження.
Вони вийшли з села й скоро були в умовленому місці, де на них чекав старший лейтенант П'яткін з групою прикриття. Тої ж ночі дісталися штабу партизанської бригади, і Лашков-Гур'янов нарешті збагнув, до чиїх рук потрапив.
– Цей мерзотник на першому ж допиті розповів усе, що знав, – констатував Рубцов. – І от що цікаво: Лашков повідомив, що невдовзі перед арештом випадково був присутній при розмові Хорвата з представником Головного управління імперської безпеки штурмбанфюрером Крауссом.
– З тим самим Крауссом, про якого повідомляє Сивий? – докинув Карий.
– З тим самим. Лашков твердить, що з деяких реплік, які йому вдалося почути, він зробив висновок: у «Цепеліні» готують якогось агента для важливої акції в глибокому радянському тилу – уявіть собі, спеціально для нього фірмою «Мессершмітт» побудований літак.
– Ого! – вигукнув Карий.
– Ще один цікавий факт, – мовив Рубцов. – Цей агент був на прийомі в Скорцені, розумієте, якщо його приймали на такому рівні, то справді німці задумали щось екстраординарне. Скорцені подарував агентові талісман: брелок і для ключів – подряпаний бронзовий чорт. Здається, подряпав його, визволяючи Муссоліні.
– Щось у цьому є, – пробуркотів Карий.
– Так-так. Отже, ми знаємо: група агентів, яку нам удалося знешкодити, мала завдання знайти й підготувати місце для посадки літака. На допомогу цій групі був кияутий мало не цілий бандерівський загін. Це про щось говорить?
– Ще б пак!
– Отож. Затримані нами агенти, певно, шукали місце для посадки літака з диверсантом, про якого повідомляв Сивий.
– Два кінці одного ланцюга?
– Точно. І тепер від того як ви поведете радіогру з «Цепеліном», залежить, схопимо ми агентів чи ні. Можливо, одного, а може, цілу групу. Принаймні одного з талісманом Скорцені.
– Ми зробимо все, Василю Семеновичу. Радиста, як я оповідав, Бобрьонок з Толкуновим уже везуть сюди, з хлини на хвилину мусять бути. Я сам особисто займуся ним.
– Дуже прошу, Вадиме Федотовичу, я б теж під'їхав, але за вами, як за кам'яною стіною. Систематично інформуйте мене.