Кранке одірвався од віскі й з цікавістю зиркнув на Краусса. Що доповів штурмбанфюрер Кальтенбруннеру? Одразу заспокоївся: звичайно, нічого поганого. В основному Краусс сам відповідає за операцію, принаймні більше, ніж Кранке, й зацікавлений, щоб усе, пов'язане з нею, виглядало добре.
Справді, витримавши паузу, Краусс повідомив:
– Я інформував обергрупенфюрера, що початок операції призначену на завтра, й одержав згоду. Більше то'го, Кальтенбруннер наказав передати геру Іполитову, – Краусс поштиво нахилив у його бік голову, – що в разі удачі на нього чекають найвищі нагороди рейху. Він сам клопотатиметься перед фюрером. – Краусс зупинився на кілька секунд і ще налив собі коньяку. – Нагороджені будуть усі учасники операції, – мовив так, наче вже одержав черговий хрест. – Вип'ємо за це, панове.
Валбіцин почав наливати коньяк. Кранке викинув угору руку.
– Хайль Гітлер! – вигукнув.
Це було не дуже своєчасно, бо всі тримали склянки в правицях, довелося ставити їх, або перебирати в ліві руки, але, зрештою, все обійшлося, випили до дна в урочистому мовчанні.
Ковтаючи шампанське, Іполитов мимоволі обвів усіх зневажливим поглядом.
«Вороняччя, – подумав. – Зібралося і вже ділить нагороди. А я мушу заробляти їх…»
Злість укотре закипіла в ньому, хотів кинути щось різке, але до кімнати зазирнула покоївка й повідомила, що стіл накритий. І всі попрямували до їдальні, жваво перемовляючись, урочисті й радісні, наче вже одержали нагороди рейху.
Полковник Карий приїхав на імпровізований аеродром за Квасовом у другій половині дня. Бобрьонок доповів йому, що для прийняття ворожого літака все готове. Карий попросив води і, напившись, повідомив: уночі надійшла радіограма з «Цепеліну» – о другій ночі слід запалити вогнища. Гітлерівці підтверджували, що літак приземлиться саме сьогодні вночі.
– Ніяких додаткових інструкцій агентам? – запитав Бобрьонок.
– Ні. – Полковник мовив, наче читав радіограму: – Чекайте літак шостого. О другій ночі запаліть вогнища, – Нараз посміхнувся самими очима й додав зовсім іншим тоном: – Усе, товаришу майор. Сьогодні вирішальна ніч, тепер усе залежить од вас, від того, як зустрінете «дорогих гостей».
Підійшов Толкунов, козирнув полковникові, видно, почув лише кінець речення, бо мовив:
– Ми готові, а чи прилетять?
– Сьогодні вночі. Капітан, заперечив:
– Уночі може піти дощ або щось зміниться. Бобрьонок осудливо подивився на нього: що за манера завжди у всьому сумніватися? Сказав упевнено:
– Синоптики обіцяють погоду.
– Е-е, синоптики… – махнув рукою Толкунов, недвозначно висловивши своє ставлення до метеослужби.
Полковник перервав його сумніви:
– Гадаю, німці прилетять таки сьогодні. Точніше, завтра вночі. Показуйте, що у вас робиться.
Карий попрямував до майданчика, підготовленого для посадки літака, а майор, несхвально зиркнувши на Толкунова, подався за ним.
Нараз Карий зупинився і зірвав якусь рослину. Підкликав капітана й запитав:
– Що це?
Толкунов лише похитав головою:
– Не займаюсь… До речі, це не входить до обов'язків розшукувача.
– Точно, не входить, і я знаю, що справ у вас багато. А зветься вона чистотілом, або бородавником. Подивіться яка яскрава жовта квітка.
Толкунов зиркнув на кзітку гостро, наче на підкинуту в повітря консервну банку, Бобрьонкові здалося, що зараз потягнеться за пістолетом, але капітан лише знизав плечима.
– Квітка як квітка, – пробуркотів, – нічого особливого. Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:
– Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.
– Хочете сказати, мене демобілізують?
– І це не виключене. Толкунов насупився і відповів:
– Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов'язково.
Полковник осудливо похитав головою.
– Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає… Толкунов подивився на полковника ніяково.
– Пошліть мене на якісь курси, – попросив. – Я і сам знаю, що не дуже освічений.
– Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотілу, не треба мати освіту. Елементарну допитливість.
Толкунов посуворішав.
– І умови, – заперечив. – Я от до війни в МТС працював. Сестра виховувала, батьки рано померли, потім виріс і сестрі почав допомагати. Троє дітей у неї…
Бобрьонкові стало шкода капітана: важке дитинство, потім школа фабрично-заводського навчання, робота в МТС. Де ж тут по- справжньому вчитися?
Але Карий не дав Толкунову ніякої можливості для відступу.
– Неправильно міркуєте, капітане. – Ну й що, коли в МТС? Наша країна – єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й прагли б освіти. Правда?
– Хто ж його зна… – промимрив Толкунов.
– Авжеж, – вів далі полковник різкувато, – а ви доросли до капітана, в течію таку потрапили, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скупитиметься? Чин маєте досить високий, назад у робітники МТС чи сержанти вертатись не хочете, ось ви й задумалися…
– Я і кажу: курси мені потрібні.
– На курси ми вас пошлемо, Толкунов. Перша змога з'явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.
– Можете не сумніватися.
– Не сумніваюсь, капітане, однак хочу порадити. З власного досвіду. Не чекайте курсів. Самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо вчитати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. – Нараз посміхнувся лукаво, ще раз понюхав квітку й пояснив: – Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам'ятав, так, про всяк випадок. А ви кажете ботанік!
– Я не казав цього, – запротестував Толкунов, але втрутився Бобрьонок. Запитав стривожено:
– Так що, товаришу полковнику, йдете від нас?
– З чого взяли?
– Самі ж казали: пропонують область.
– Ну й що?
– Не погодились?
– Довоювати треба, а там подивимось.
Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.
– Посадка з того боку? – кивнув полковник ліворуч,
– Так.
– Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?
– Гадаю,так.
– Прошу пояснити.
– Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.
Полковник задоволено гмикнув.
– І що зроблено для цього?
– Прошу… – Бобрьонок зовсім по-цивільному махнув рукою, пропонуючи Карому йти за ним. Метрів за два-дцать зупинився. – Обережно, товаришу полковник, обережно, бо можете поламати ногу.
Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася поперек усього поля.
– Бачите, – мовив не без задоволення, – її і зараз, вдень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.
– А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?
– Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.
– Чудово, які ще сюрпризи підготували «дорогим гостям»? Прожектор установлено?
– Аякже. Навпроти злітної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник.
Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.
– Так, не помітно, – погодився Карий.
– Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.
– Гадаєте чи впевнені?
– На всі сто.
– Так, здається, все гаразд, – мовив Карий. – Але чомусь завжди виникають непередбачені обставини. Складне наше життя, майоре.
– Не ті слова, товаришу, полковник.