– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.
– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.
– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?
– Шансів мало.
– Чи варто тоді мучитись?
– Вважаєш?..
– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.
– Ні.
– Чому?
– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.
– Фюрерові?
– Тихше, – застеріг гауптман.
Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:
– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.
– І Мюллера.
– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.
– Бачив, як з ними носилися?
– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.
– Збрехав.
– І я так гадаю. То що вирішимо?
– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.
– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.
– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.
Мотор прогрівся і гурчав заспокійливо. Вузький промінь фари освітлював вибоїсту нерівну дорогу, Іполитову хотілося витиснути газ до кінця, навіть спробував на порівняно рівній ділянці їхати трохи швидше, але вчасно не помітив чергового вибою, і мотоцикл кинуло так, що ледь не вилетів із сідла.
– Ти що, здурів? – обурилась Сулова. – Перекинемось.
Вона трималася на диво спокійно, може, тільки зовні – Іполитов не міг зазирнути їй у вічі, а хотілося: невже Лідка почувається краще, ніж він? Бо його не полишало відчуття, що хтось весь час стежить за ним, не спускає пильного погляду, мало не взяв на мушку, і зараз пролунає довга черга…
Іполитов знав, що це, звичайно, дурниці, гра розладнаних нервів, проте ніяк не міг позбавитися цього почуття – хотілося звернути на першу-лішпу бічну дорогу, метляти, як заєць, скошеними ланами, аби забитися потім в ліс, у хащі, завмерти, відлежатися.
Іполитов думав: дивно. Навіть дуже дивно. Ще два роки тому він ходив цими дорогами зовсім спокійно, як господар, невже ці два роки в Німеччині так зламали його? Адже нема жодних підстав для хвилювання. Кожен, хто зустріне його зараз, мусить розкрити рот від здивування і шаноби – Герой Радянського Союзу, майор Смершу, це дано лише винятковим людям, найкращим і найвідданішим.
Але думка про це чомусь не тішила, не радувало й те, що він знову серед так званих своїх – які вони свої, бидло кляте, свої там, по той бік лінії фронту, і треба зробити так, щоб якнайшвидше повернутися туди.
Дорога поступово ставала рівнішою, Іполитов додав газу, та раптом за поворотом з'явилися хати, почалося чи то велике село, чи то невеличке містечко – Іполитов інстинктивно збавив газ, боячись розбурхати сонні вулиці.
Селище спало, ніде не світилося, може, одне чи два вікна. Іполитову захотілося зазирнути в них, хоч якось прилучитися до цього життя. Це бажання було настільки гострим, що навіть пригальмував, та подивився на байдужу, зовсім спокійну Сулову (загорнулася в шинелю, підняла комір і, здається, навіть куняє – ото залізні нерви чи, може, емоціональна сухість?) і засоромився.
Проминули центр містечка з кількома двоповерховими будиночками, вулиця круто пірнула у видолинок, і раптом Іполитов побачив шлагбаум. До нього ще лишалося метрів п'ятдесят, та він натиснув на гальма, майже зупинився. З'явилося бажання розвернутися, югнути в якусь бічну вулицю, але зібрав усю силу волі й підкотив до шлагбаума вже по інерції, на всяк випадок намацавши ложе автомата, що стирчало з коляски.
Назустріч метнулася постать у шинелі, засвітився ліхтарик, промінь сковзнув по мотоциклові.
Іполитов невдоволено підвів руку, затуляючись. Тепер він мало не вперся кермом у шлагбаум – побачив ще одного солдата з підваженим на руці автоматом – дуло мало не впиралося в нього й готове було вивергнути з себе вогонь.
Як не дивно, а саме цей автомат і готовність солдата будь-якої секунди натиснути на гашетку заспокоїли Іполитова: все ж умів у скрутні хвилини опанувати себе, і він, не злізши з сідла, витягнув офіцерську книжку й сказав голосно і владно:
– Майор Таврин із Смершу армії.
Старшина – тепер Іцолитов призвичаївся до темряви й побачив його погони – простягнув руку по документ. Присвітив ліхтариком, кинув лише погляд на посвідчення, виструнчився і повернув Іполитову.
– Товаришу майоре, – доповів, – десь недалеко приземлився німецький літак, і є наказ перекрити всі дороги.
– Знаю, – Іполитов заховав офіцерську книжку. – Ми патрулюємо цю зону й шукаємо диверсантів. Ніхто не проїжджав тут?
– Ні, все поки що спокійно.
– Будьте уважним, старшина. Обстановка складна, і все трапитися.
– Хто з вами?
– Усе в порядку, старшина. Наша працівниця. Будьте пильним! – додав, уже зовсім увійшовши в нову роль. – Ретельно перевіряйте документи у всіх і за найменшої підозри затримуйте.
– Маємо такий наказ, товаришу майоре.
– Підніміть шлагбаум. І ще раз повторюю: пильність!
– Слухаюсь! – старшина відкозиряв і наказав солдаі тові: – Іваненко, хіба не чуєш? Піднімай…
Лише тепер солдат опустив автомат, і Іполитов зітхнув з полегшенням. Не дуже приємно, коли на тебе дивиться дуло, – начебто нісенітниця, дурниця, ніхто в тебе не збирається стріляти без наказу, навпаки, слухаються і козиряють, а все ж краще, коли автомат теліпається за плечем,
Нараз Іполитов подумав: оце б зараз скосити обох – старшину й солдата – короткою чергою. Дві-три секунди, й нема свідків, які бачили його, перші люди, з якими стрівся після приземлення. Може, й справді?
Іполитов потягнувся до зброї, але, намацавши холодне ложе, відсмикнув руку і облаяв себе: не гарячкуй, дурню, ти серед своїх, бачиш, як метушиться солдат, даючи дорогу, і як тягнеться старшина…
Для старшини майор Смершу справді велике начальство, він і гадки не має, хто перед ним насправді.
Недбало, як і належить начальству, підвів правицю до козирка кашкета, рушив повільно, обдавши патруль ядучою бензиновою парою, але майже одразу рвонув мотоцикл і набрав швидкість.
Проїхавши з кілометр, Іполитов скосив око на Сулову. Вона так і не вимовила жодного слова, мовчить і зараз: наче все, що відбулося, – зустріч з патрулем, роль, яку тай вдало зіграв Іполитов, – зовсім не стосується її. Ця байдужість образила Іполитова, хотів сказати щосі ущипливе, та втримався, вирішивши: сварки й навіть зовсім невеличкий розлад чи суперечки зараз непотрібні, більше, що Сулова виявилась на висоті. Трималася спокійно, не нервувала й не метушилася, нічим не виказала свій справжній стан – про таку помічницю можна тільки мріяти.
Іполитов повеселішав і збільшив швидкість: дорога, зда ється, стала зовсім рівною, а може, це тільки видалось йому?
Ні, точно, не така розбита, і можна їхати кілометрів сорок- п'ятдесят на годину…
Дізнавшись, у якому квадраті приземлився літак, полковник Карий негайно зв'язався із штабом фронту. До телефону підійшов сам генерал Рубцов. Вислухавши рапорт Карого, наказав:
– Перекрийте лісову зону в районі цього квадрата. На місце приземлення літака висилаю групу захоплення, ваше завдання – затримати екіпаж. Певно, у них трапилась якась аварія і не змогли піднятися в повітря. Екіпаж мусить пробиватися до своїх.
Карий підняв по тривозі всіх офіцерів армійського Смершу і ще роту солдатів з охорони тилу. Два взводи зайняли позиції в районі шосе, що пролягало на захід від зони приземлення літака, та підступи до нього. Карий з офіцерами Смершу й ще двома взводами перекрили виходи з лісової зони того квадрата.