Він знову став днювати й ночувати в лікарні, щоразу телефонуючи Віці, бо вона вирішила піти.
Узяла кота, свої речі, яких не так уже й багато в нього було, і пішла, залишивши коротку записку: «Мені треба побути на самоті. Я не почуваюся тут затишно. Ти маєш мене зрозуміти».
Він внутрішньо обурився, та не сердився. Справді розумів. Але віднедавна Сергієві стало дуже складно керувати своїми думками, що плутались і збивалися, коли він намагався впорядкувати почуття і надії щодо Вікторії. Вона видавалася — чи хотіла видаватися — чужою і недоступною. Наче викреслила його зі свого життя, ніби його там ніколи й не було. І тому він уперше відчував себе безпорадним у ситуації з жінкою. Не знав, як має вчинити і як дати раду своїм почуттям, коли їх не те що не приймають, навпаки — ігнорують. І несподівано для себе почав записувати все, що думає, кожен їхній діалог. Почав шукати бодай найменшу надію на поліпшення стосунків. Хоча ні, не на поліпшення — на поглиблення і порозуміння. І крихта розуміння підтримала б його сподівання відновити любов і пристрасть цієї жінки.
Він розгорнув робочий нотатник. Там було безліч записів і якісь цифри, підсумки, розрахунки та діагнози, результати. Але з іншого боку, у зворотному порядку сторінок, він почав записувати свої роздуми:
«Вікторія сумна й відчужена сьогодні із самого ранку. Я не був готовий до такого. Сподівався побачити ту саму жінку, з якою так багато пов’язує. Натомість мене чекала велика неприємна несподіванка. Та ж ні! Просто катастрофа в образі Віки, яка мене не впізнає. Це не просто засмутило — мене це вбило. Жоден спеціаліст не гарантує того, що цей процес є зворотним». Через кілька сторінок перечитав свої ж записи: «Амнезія лише в кіно видається цікавою. Насправді переживати цей стан людині, яка поруч з умовно хворим, дуже важко. Почуваюся нахабним і злим прибульцем, що прагне миттєвого визнання і відчуває нуль толерантності до того, хто, здається, опирається. Не знаю, чи довго зможу з цим боротися, якщо вона не піде мені назустріч, якщо не відчує знову пристрасті й кохання, які нас поєднали до того». Але він знав, що нічого змінити не зможе. Не втримає її в себе силою. І, хоч повернути її ставало ще складнішим завданням, це не змінювало його рішення знайти спосіб. І він шукав. Одним із них були спільні вечері.
— Як у тебе просувається підготовка до фестивалю квітів? Усе встигаєш, як і задумала?
— Так. Мороки багато, але то все робиться. Уляна дуже допомагає. На ній уся відповідальність за практичне втілення. Я навіть здивована, наскільки добре вона все це робить і не сумнівається в собі.
— Вона звикла за ці роки давати собі раду з людьми. Ти стала для неї прикладом, хоча й молодша, — пояснив Сергій. — Ви чудово злагоджена команда.
— Так, усе ж іноді щось і вилазить у нашій «злагодженій команді».
— Це — нормально. Робочий процес. — Він доливає вина в її келих. — Встигаєте в терміни?
— Дякую! Так, усе гаразд. — Вона відпиває ковток. — Хоча, ні. Є прогалина в розважальній програмі. Я так і не знайшла потрібної людини, хто б цим зайнявся. А того, кого мені запропонували з міськради Жовкви, можна лише з місцевими виконавцями на переговори випускати. Тут він може. А от щось більше — ні. Боюся, якщо не знайду хоч якусь «звізду», навіть не першої-другої величини, все матиме убогий вигляд. І часу — лише три тижні.
— Чому? То ж не музичний фестиваль! До речі, у той самий час у Львові «Джаз-Без» проходить. Ти в курсі?
— Ой, я геть забула! Але то ж у Львові. Ми їм не конкуренти. Люди йдуть дивитися на зірку. І я зобов’язана це забезпечити. Хоча б когось місцевого. Інакше, навіть за найвищої організації та підготовки, провал забезпечено, — пояснює Віка.
— Зрозуміло. Ну, тут і я не знаю, чим допомогти, — задумується Сергій та раптом додає: — Хіба заграю на гітарі. А ти скажеш, що я — найблискучіший гітарист серед гінекологів!
Віка голосно й щиро сміється. Він також тішиться. Почуття гумору зближує, якщо зрозуміло жарт. Після вечері Сергій пропонує жінці прогулятися пішки додому. Вона несподівано погоджується, і вони прямують свіжим, скропленим весняним дощиком тротуаром додому. Довкола клени вже повипускали свої дитячого розміру листочки-ручки, які ще добрих два місяці перетворюватимуться на справжнє листя кольору хакі. Поодинокі кущі вільхи вздовж вулиці Стефаника, де колись був жіночий монастир, також уже вбралися у сережки-суцвіття, які грайливо звисають донизу. Ліхтарі розпилюють довкола тьмяне ненав’язливе світло, автівок уже небагато, та й особливого пожвавлення на цій вулиці з одностороннім рухом нема. І все таке урочисто-піднесене, як завжди на початку весни. А вона цьогоріч не календарна, пізня. Скоро літо вже почне змагання за свої права, хоча воно зазвичай ледаче: коли дозволяють, тоді й приходить. А от весна… Вона інша — завзята, наполеглива й прудка. Коли весна таки вступає у свої права, відвоювавши їх часом у смертельних двобоях, світ відроджується-прокидається заново від зимового сну, стишено нагадуючи щороку, що все повторюється, іде по колу, і немає місця для печалі — лише для стишеної радості передчуття того, що все знову буде, як і колись. Можливо, з невеликою відмінністю в кращий бік, але то вже власні проєкції кожного, хто вірить — у добро, любов чи Всевишнього, а навіть у себе! Усе ж людина віруюча, а не та, яка думає, що нічого потім нема. Потім — то коли її земний час закінчиться. У такої і не буде. Скільки не переконуй — поки вона сама не зрозуміє, що помилялася. І світ для неї також засяє небаченими до того барвами, нехай навіть і за мить до смерті, без якої немає існування, яка сама є найбільшим доказом і свідком реальності цього життя і його чергового відродження, бо як без смерті немає життя, так і без зими немає весни. Коли все прокидається, коли люди, тварини, рослини закохуються і танцюють найкрасивіший і найбільш хвилюючий танець любові, яка теж переходить, щоб відродитися заново. Також на іншому рівні, глибше й красивіше розкритися, збагатившись новим і невичерпним знанням та самоусвідомленням — важливістю всього існуючого для кожної найменшої дрібнички в цьому світі.