У Вікторії змішані почуття: відторгнення цього чужого-свого незнайомця й одночасно відчуття крихкості та інтелігентного очікування її повернення зі світу забуття. Вона спостерігає за мімікою Сергія, його рухами, за тим, як він розмахує руками, коли говорить, вдивляється їй в очі, а потім вмовкає, зауваживши, що жінка не чує його. Не чує, перебуваючи в роздумах і пошуках відповіді на запитання, чи він — «її людина», чи не «чужинець», яких багато. Бо свій — лише один серед багатьох, і не завжди його одразу розпізнаєш, бо тобі зазвичай до нього байдуже. Не спалахує іскра, не тьохкає серце, не біжить, як скажений собака, жилами кров, і тим пак не паморочиться в голові від самої його присутності. А ще — ти не чуєш жодного дискомфорту, навіть як від скалки в пальці. Тобі байдуже, тому що ця людина звучить із тобою в одній тональності, вона така ж за тембром і силою звуку, така ж потужна й дзвінка або ж, навпаки, як і ти, стишена. І можеш її навіть не помітити. Але тобі точно буде дуже бракувати, коли її не стане поруч після спілкування. Буде так незручно й некомфортно у світі, наче щось надважливе зникло з нього. Розчинилося, забране насильницьким методом, і тоді тобі забракне повітря. Легені згорнуться, і запаморочиться в голові аж до втрати свідомості. Саме таку людину вишукувала Віка. Усіх інших вона мала достатньо!
Сергій бачив усе це й здогадувався про її думки. Намагався не вдавати із себе когось, хто б їй обов’язково сподобався, а бути собою. Тим, кого вона помітила раніше у своєму житті, а потім так різко виштовхнула з нього, хоча й не з власної провини. Не зі свого бажання скинула на чоловіка таке випробування.
— Тобі не здається, що ти летиш кудись на швидкості, а твоя душа від тебе відстала? — раптом запитала його просто й різко.
— Не зрозумів твого запитання, — здивувався він.
— У тебе шалено насичений ритм, ти щодня даруєш жінкам здоров’я і шанси на народження нового життя, навчаєш інших допомагати людям, але чи є у всьому цьому ти?
— Я?! Це і є я, Віко. Це моє життя, яким я його бачу та про яке мріяв.
— Справді?! А мені здається, що в ньому немає головного — тебе справжнього, тебе щасливого. Розумієш?
— Це і є моє щастя — моє життя.
— Так, я бачу, що ти повністю задоволений тим, чим займаєшся, але все відбувається в такому темпі, коли неможливо відчути себе та свої справжні бажання, — пояснювала Вікторія. — Я ж маю рацію?! Є одна така коротесенька колумбійська притча на цю тему.
— Цікаво, — заінтриговано промовив Сергій.
— Колись давно один відважний чоловік вирішив дослідити непролазні ліси Південної Америки і найняв собі двох провідників. Дебелі хлопці швидко йшли поперед нього, нещадно рубаючи мачете всі зарості на шляху. Коли вони переходили річки — дуже пришвидшували ходу чи пливли, намагаючись якнайскоріше подолати цю перепону; коли йшли під гору, то натужувалися ще більше, аби скоріше досягти вершини. Та коли спустилися зі схилу, раптом зупинилися, оглянулись і сіли на звалене дерево край дороги. Надзвичайно інтенсивна подорож тривала кілька годин, і несподівано стався такий необдуманий привал.