– Ви одягалися трохи задовго, – З легким докором сказав Попель. – Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.
– Він тут постійно працює? – спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.
– Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, – прояснив ситуацію доктор.
На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреї з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і мудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да ґамба, віоли д'амур, флейти і чембало.
– Скарлатті, – упізнав мелодію Немирич.
– Кореллі, – виправив його доктор Попель. – Але менше з тим.
– Чудовий рівень, – поцінував Юрко. – Певно, лауреати якогось фестивалю?
– Та ні, це місцеві хлопці, – знову розчарував його Попель. – Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.
Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.
– Осторожнее, – сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. – Лезут тут всякие...
І рушив далі.
Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.
– Прошу познайомитися, – вклонився ледь помітно Попель. – То є пан Немирич, славний поет. – І вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.
– О, як приємно! – втішився лисуватий пан з моноклем. – Професор гімназії Гараздецький, – відрекомендувався він.
«Певно, директор тутешньої восьмирічки», – вирішив для себе Немирич і, переклавши келих з правої руки в ліву, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:
– Амальтея Гараздецька, – і показала дещо заячі передні зубки.
Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона – Хлітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.
– Граф дель Кампо, авіатор.
– Юрко, – потис йому руку Немирич.
– Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, – повідомив Юркові Гараздецький. – Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму.
Я думаю, що ви – визначний талант.
– Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, – застерегла пані Клітемнестра. – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю:
– Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, – знову сяйнула зубками панна Амальтея. – Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, граф?
– Поезія мене цікавить найменше, – заявив дель Кампо.
– О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? – звела брови Амальтея.
– Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрям вітру, – блиснув чорними очима дель Кампо.
Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського, але всі зауважили.
«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», – подумав він, проте всі вдали, що не зауважили нічого, і все обійшлося.
– Жан-Батіст Люллі. Гавот, – оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.
– А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? – поцікавилася Амальтея. – Здається, я вас там бачила.
– Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич.
– То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? – допитувалася Амальтея.
– Я, здається, ясно сказав, – розвіяв її сумніви Юрко.
– Шкода, – зітхнула Амальтея. – Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?
– Рілького? – перепитав Немирич. – Ні, не я. Я
знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.
– Шкода, – знову зітхнула Амальтея. – Там був один поет, котрий деклямував Рілького.