– То був не я, – сказав Немирич.
– Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.
– Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.
– Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.
– Скорше всього, бо я не міг там бути.
Граф, якому, відчувалося, все більше не подобається цей змістовний діалог і який, здається, був цілком небайдужий до принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:
– Добре, поезія – це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?
– Я – не Ненемирич, я – Немирич, – вдовольнив його цікавість Юрко.
Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.
– Перепрошую, мені треба до кльозету, – різко заявив він і відійшов.
– Бідний Міхал Сціпіо, – похитала головою пані Клітемнестра. – Здається, він шалено залюблений, – і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.
– Гм, гм, – поправив на собі монокль пан Гараздецький.
– Мамусю, він такий прозаїчний, – зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: – Візьміть мене під ручку і пройдемося.
Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:
– Христофор Віллібальд фон Глюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».
Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.
– Натан Гозендуфт, шкіри і кості, – назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написане те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.
Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока декольте Амальтеї.
– Тут десь є вільна кімната? – поцікавився він.
Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.
– Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? – спитала вона з заячою люб'язністю.
– Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, – погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ні фіга собі».
– З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, – почала Амальтея. – Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм зліва від нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні ростини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц.
Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час від часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, теперішня його коханка Леокадія Фогель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фогель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, – професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.
– Що ти не кажеш? – у черговий раз засумнівався Немирич.
– Тепер прошу подивитися на он ту потішну пару, яка вже, певно, встигла привернути вашу увагу своїми цілком неприхованими жестами, пане Немирич.
Тамта вельми показна демонічна дівуля з гачкуватим носиком і розпусним язичком – моя гімназіяльна колежанка панна Божена Чортик, яку вже давно безвислідово зваблює мій татусь. А коло неї – постійний її кавалєр барон Бальдур де Гогенгоге, стопроцентовий ідіот, але блискучий мисливець і тому улюбленець архикнязя Фердинанда. Заслонив його власними грудьми від кулі терориста, коли нещодавно архикнязь відвідував наш Чортопіль.
– Я вже десь чув цю історію, – промимрив Юрко.
– Тепер прошу подивитися направо, де ви, пане Немирич, уже, безумовно, звернули увагу на Його Превелебність в оточенні кількох, не менш видатних осіб. Отже, тамта стара парпуля, зодягнута в стилі щонайменше середини минулого віку, – то пані Мелісанда з Понятовських Жевуська – печальний уламок старого шляхетського роду, що, на жаль, вигасає, пророчиця й авантурниця яких мало. Той волохатий брунет, що так захланно, великими ковтками, п'є шампана, – італійський посол синьйор да Педеріні, котрий відпочиває в Карпатах на запрошення Його Превелебності, а той неприємний грубас зі спітнілими підпахвами і сигарою в жовтих зубах – пан Махальський, тутешній мільйонер, власник знаменитих чортопільських броварень.
– Так довго не живуть, – сказав Немирич.
– Прошу? – перепитала Амальтея.
– Я кажу, що всі вони вже давно мали би повмирати, – пояснив свою думку Немирич.