ОНА (видивляючись когось за вікном): Тьотю Хоно!.. Тьотю Хоно-о-о! Добридень! Та ходіть же сюди, ближче. Всеодно вже всі пішли до роботи, скінчилася ваша торгівля ранкова. До обіду вже нікого не буде... Ну, ще раз – доброго здоров'я, тьотю Хоночко-о! Ще лишилася у вас для мене заморочечка? Одна, маленька порційка... А підливка у вас яка до неї? Жучинка? Павучинка? Тарганівочка? Ну давайте з павучинкою, скільки вона у вас коштує? П'ятнадцять? Ого!.. Ще ж минулого тижня була за дванадцять-тринадцять.. Ну добре, давайте!.. (Відривається від вікна, стрімко під'їздить до столу, сягає під скатерку, туди, куди ото недавно зазирала, дістає якісь банкноти, відраховує потрібну кількість і, затиснувши їх у долоні, котиться до вікна. Подавши гроші у вікно, отримує звідти порцію заморочки з павучинкою, яку потроху, смакуючи, починає їсти.) Сма-ачно!.. Тільки порції тепер якісь маленькі стали. Ще у школі, пам'ятаю, як купиш, було то і всіх подруг пригостиш, і сама не доїсиш іще, викинеш на денці... А може то так здається.. В дитинстві все великим здавалося... Може... А взагалі, що нового, тьотю Хоно? Ну, як це – нічого?.. Мусять же бути у вас хоч якісь та новини. У мене? От у мене і справді нічого, що тут може статися, в цих чотирьох стінах... Пенсію оце сьогодні принесли, темно-сіру, персональну, то оце я за неї бенкетую. Так, персональна. Не так вже й багато... Ой, все ви знати хочете. Вісімсот п'ятдесят чистими, без податку. Хіба це гроші у наш час? Ні, я ще маю стипендію від світло-сірих, я ж в університеті буцімто вчуся ще. (Гірко всміхається). Та смішно сказати – аж чотириста... Ну, так-сяк перебиваюся. (Смакує заморочку, відкусюючи маленькими шматочками.) М-м-м-м... Та ні, чому нудно? Не нудно. Та те, що й зараз поробляю – сиджу біля вікна та на Чорну площу дивлюся. Ну, так, на Сіру тобто, тільки ж так ніхто не каже, всеодно всі кажуть – Чорна, скільки то часу вже пройшло, як її перейменували, з півроку? Так зразу людей не переучиш.. А пам'ятаєте, тьотю Хоно, ті часи, ну певно, що пам'ятаєте, у вас більшість життя у ті часи проходила... Це я ще мала була, і то... Одного разу у нас у школі хлопець один, як усі співали «Ми йдемо у чорні далі!», узяв та й заспівав «у сірі далі». Ой, що йому за те було-о! І з чортенят його виключили, і в спецшколу запроторили, і з батьками розібралися. Отакий ідіотизм... Ні, ну зараз це все ніби минулось потроху. Але ще як роки два-три тому перші мітинги проти влади чорних проходили, пам'ятаєте? Як на тих мітингах перші сірі прапори з'явилися – що то було!.. Це вже зараз всі неначе звикли і до сірих, і до мітингів. Тут, на площі, вони майже щодня. І чорні часом збираються, але їх мало, самі закоренілі. А переважно темно-сірі. А вчора був мітинг-протест есесему – світло-сірої молоді. Той хлопець, що я шено про нього розказала, мій однокласник колишній, зараз один з їхніх провідників. Я вікно дивилася, крикнути навіть хотіла, але хіба докричишся через те ревисько...
Ні, ви щось не так думаєте. Ні, з ним у мене нічого не було, я його так і не бачила майже після того, як його перевели у спецшколу. А, ні, то другий мене проводжав, інший... Так-так, чорнявий такий, високий. Але то зовсім інший, тьоть Хоно, теж мій однокласник і по університету потім однокурсник. Так, і він теж зараз у світло-сірій молоді, правильно. І значок носить, і сорочку світло-сіру. Ач, як ви все запам'ятали... Ні, чому покинув? Ми й тепер зустрічаємося. Він сюди, до мене заходить... Заходив.. Зараз оце пару тижнів, правда, вже не був, але дзвонив по телефону, пояснив, що має там, у тому своєму есесемі, справ багато. А чого б то я мала йому не вірити? Який йому сенс мені брехати?.. Якби він захотів мене залишити, то так і сказав би. Що я, його втримаю? У нас із ним стосунки на засадах повної довіри. (Пауза, ОНА слухає співрозмовницю за вікном). Ну й мало, що ви бачили. Я навіть знаю, про кого ви говорите. Це Мона, Монка, теж однокурсниця наша, висока така, довгонога, чорнява і з очима великими, правда? Ну, оце вона... То що ж, він вже не може і з дівчиною по вулиці пройти?.. Тим більше, що вони обоє активісти своєї факультетської філії есесему.. А ви зразу бозна-що й думаєте собі. Ні... А я от собі думаю – купити у вас ще одну порційку, маленьку, без підливки взагалі, за десяточку зробите спеціально для мене, тьотю Хоно? Зараз, вже даю. (Котиться до столу, дістає з-під скатертини десятку, подає її у вікно, а звідтам отримує крихітну порцію заморочки.) О, дякую, тьоть Хоночко. (Смакуючи, починає їсти.) Так, ми ще зі школи знаємося. Між нами завжди якась вічна боротьба була, суперництво. Троє кращих учнів у класі – він, я і Монка. На чорну річницю завжди грамоти похвальні. На весь наш випуск три чорні атестати – йому, мені і Монці. Так, ну тоді ж усі були і в чорненятах, і у чорній молоді. Та ж нас ніхто і не питав, тьоть Хоно, хочемо ми, чи ні! Так гуртом і записували. Е, що ви мені про свою молодість будете згадувати, для вас то ще дійсно святими були ті чорні ідеали. А в нас хіба вже вірив у них хоч хтось?.. Та певно, що ні! Єдине, задля чого прагнули здобути чорний атестат – це вступ до університету. Ну, певно, що так. Всі випускники нашого року де? – на виробництві. Тільки ми троє і вчимося. (Згадавши свій стан, замислюється.) Зараз вже двоє, щоправда... А він, тьоть Хоно, він з нас усіх – най-най-най... Наймудріший, найталановитіший і взагалі. Бо я то, даруйте, задницею брала, сидінням. Часом і до третьої, і до четвертої ночі сліпакуєш над тими книжками, вранці йдеш на уроки, як ватяна. У Монки там тато... ну, ви самі розумієте, де... (Робить багатозначний жест.) А він – ще з перших класів, пам'ятаю, – на льоту все схоплював! На будь-яке запитання завжди міг відповісти. Всі контрольні лускав, як горішки... Ну, голова така у хлопця!.. І дуже чесний був завжди – ні списати в нього, ні підглянути – ані й не думай. І не підкаже ніколи. І зараз теж, у тому своєму есесемі – не останній же ж чоловік – голова факультетської філії – а ні на які відпочинкові симпозіуми, ні на які розважальні конференції молодіжні – все тільки законним шляхом вибрані делегати. Отакий він...