(ОНАпритискає пляшку до грудей, сидить у кріселку, легенько поколисуючи її, наче дитину. Потім кладе її собі на коліна, притримує однією рукою, другою причиняє вікно. Обережно під'їздить до тумбочки з телефоном. Відчиняє тумбочку, виймає звідти невеличку чарочку. Відкорковує пляшку. Наливає повну чарку і залпом випиває. Буквально слідом, майже без паузи шле другу чарку. Знеможено відкидається у кріселку, тримаючи чарку і пляшку, як найбільше коштовність. Кілька хвилин сидить без руху. Врешті, стрепенувшись, ставить чарку і пляшку в тумбочку, зачиняє її. Виїздить на середину кімнати. Її рухи знову чіткі і впевнені. Наближається до столу, клацає на пуск магнітофона. Лунає народна пісня «Горіла сосна, палала». Рухаючись вже наче аж у ритмі пісні, підкочує кріселко до шафи, відчиняє дверцята і з шафи дістає білий шлюбний вельон. Дивлячись на себе у дзеркало на внутрішній стороні дверцят шафи, накладає вельона собі на голову. Зачиняє шафу, від'їздить від неї на середину кімнати. І починає танцювати у своєму кріселку. Страшно танцює. Гарно танцює. Страшно гарно танцює.)
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ДІЇ.
Дія друга
Та сама кімната. Може тільки мить тому ОНА ще танцювала у своєму кріселку. Та зараз пісня закінчилась, і ОНА вимикає магнітофона. Трохи засапалась. Втирає рукою обличчя, знімає вельона і ховає його до шафи. Поправляє волосся. Замислюється. Але це її замислення легке, бо під кіром. Затим вона ще якусь хвилину без певної мети переміщається по кімнаті, врешті знову під'їздить до вікна, відчинає його, визирає.
ОНА. О, тьоть Хоно, ви вже знову тут? Так швидко? Я що робила? Так, музику слухала. Що, аж сюди чутно було? Невже? Я й не думала, що то так сильно буде. Що? Та ні, як би я це танцювала... Я тільки в ліжку і у цьому своєму кріселку й живу. Так. Ні, не встаю, зовсім не встаю. Ну певно, що несолодко. А що поробиш, Ну, лікар сказав, що ніколи, що вже аж до самої... аж до самого... ну, назавжди, одним словом. Ну, отак. Ой, тьоть Хоно, ви про таке питаєте. Ну, як я вам розкажу. Тяжко це мені. Скільки це вже?.. (Замислюється, пригадує.) Ну, більш як півроку тому, бо чотири місяці, як мене зі шпиталю виписали і два з половиною місяці я там, у тому шпиталі провалялася. Так, вже чимало часу... минуло...
Це тоді було, тьоть Хоно, як проходили найперші демонстрації проти мольви. Це одразу, як вона вибухла, буквально у наступні дні. Есесем тоді ще не був дозволений, але ми вже тоді всі собі сірі сорочки пошили... Гм.. Ну, це зараз мені смішно, після всього. А тоді ми так серйозно це сприймали, ставилися, як до... Ну то й це... Я собі, пригадую, таку ще широку вшила, і не заправляла в брюки чи в спідницю, так навипуск і носила... Ось... Ї була в нас маніфестація прямо в університеті, на подвір'ї. Есесемівці тоді вирішили всіх до неї залучити, і симпатиків своїх, і несвідомих всяких.. Ну, а щоб якось на них подіяти – це якраз він мені порадив – я стала на брамі, ви ж знаєте ті ворота, що на університетському подвір'ї, гарні такі, ковані, візерунчасті... Тож він попросив мене, і я, коли вже всі зібралися у подвір'ї... я ворота закрила... ну, тобто дві половинки стулила, а замка в нас же не було, замок же в сторожа, – то він мені дав поліційні наручники, і я ними, одним браслетом, і замкнула ворота. А другим себе до них прикувала... За руку. (ОНА часто зупиняється, видно їй нелегко дається ця розповідь.) Ось... Ї йде цей мітинг, світло-сірі промови говорять... А хтось, ну, мабуть, з університету, може, й ректор сам – хтось поліцію викликав. Я тільки озирнутися встигла, – з вулиці в'їздять два чорні бронеходи. І прямо на браму, не зупиняючись... Ну а брама – на мене, ясна річ... І вони мене... під брамою... ну, придавлену, ви розумієте? – і штовхали так мене через все подвір'я, метрів певно з п'ятдесят... Ні, що ви, це мені потім розповіли ті, що там були. А я свідомість втратила, майже одразу, як на мене брама впала... Ну а отямилась лише за кілька тижнів у шпиталі. І то не одразу.. потроху до тями приходила... уривками. Ой, який то жах, тьоть Хоно, як усе тіло боліло... Бр-р-р.. (Пересмикує плечима.) Всіх тоді, звичайно, розігнали, а мене до шпиталю завезли. Так... Лікарі казали – ще дивно, що взагалі живою залишилася... Та досить, тьоть Хоно, не можу я про це більше згадувати. Досить... (Похнюплено сидить у кріслі, звісивши голову на груди. Раптом дзвонить телефон на тумбочці.) Ой, даруйте, тьотю Хоно, хтось до мене телефонує!.. (Швиденько причиняє вікно, під'їздить до телефону.) Ало! Я слухаю! Хто це? (Миттю змінює тон на сухий і холодний, навіть на обличчі міняється теж.) А, це ти? І чого тобі? Ну, якщо є про що, то чого б не поговорити... (Пауза.) Так... Так... Ну, це ти так гадаєш... Ну... Угу... Умгу... Так. Все. Все! Досить А тепер послухай ти мене! Чуєш?! Зараз я тобі хочу сказати! Слухай і не перебивай! Ти завжди від мене підживлялася, ти ще в школі присмокталася до мене! І звідтоді сидиш на мені, паразитуєш!.. Домашню списати, контрольну скатати, лабораторну здерти! Чи ти бодай на один іспит ішла без моїх шпаргалок? І не тільки у школі, не тільки в науці – у всьому! Коли на першому курсі ми їздили до лісу, і я маленький букетик жумжини приколола собі на куртку, ти одразу ж зробила і собі те саме. Ще й в університет наступного дня з ним прийшла! А всі дивуються, кайфують – ах ця Мона, ах ця Моночка, який смак, яка фантазія! А це мій смак, і це моя фантазія!.. Коли я почала палити, то ти теж не забарилася. І не якусь іншу марку, а теж «Фільборо»! А тоді я, одного разу, ми сиділи в кав'ярні утрьох, ти мусиш пам'ятати, – тож я одного разу діставала сигарету з пачки, а вона була остання, ще й надламана. І я відірвала фільтр і викинула. І палила її так, без фільтру. А через хвилину ти дістала з сумочки пачку – і теж відщипнула фільтр і запалила сигарету. Що, скажеш – ні? А мені стало смішно – яка ти убога, як то ти нічого не можеш придумати сама. Я пила мепс без цукру – і ти пила мепс без цукру. Я гризла трик – і ти гризла трик. Одного разу в розмові я випадково згадала, що сплю дома без подушки, не люблю під головою підвищення. І я певна, що з наступної ночі ти теж спала без подушки! Ти крала в мене все – мої фасони, мої смаки, мої вирази, мій стиль життя.