В ОЧІКУВАННІ ОРИСІ
Долають простір не істоти,
не механізми і не звуки –
предмети, літери і ноти
над головою, наче круки.
Переповзає тінь, як шкіра,
і тихо рухається одяг.
На гіпсове лице Шекспіра
струмує опівнічний протяг.
Птахи занурились в повітря,
зависли бусли і загусли.
Перо, що загубили гуси,
тінь відкидає на подвір'я,
не падає, листів не пише
і не записує, зумисне,
елегій світлих, найніміше, –
музейним експонатом висне.
Куди ж поділася Орися?
В якому ходить лабіринті?
Замки іржею там закриті,
і шепче ніч – перетворися
у вивірку, довкола клітка,
за позолотою – узлісся
шепоче – ти перетворися
в росу, тебе сховає квітка,
у джерело перетворися,
спіши до мене, найсолодша!
Яка дорога найкоротша? –
найдовшу вибрала Орися.
Росте зелене шелестіння,
і духи дивляться на світло,
здичілі пси чатують їдло,
летять крізь очі сновидіння,
і небо обступає сонну
блукальницю і тіло ліпить,
окреслює зорею лікоть,
підводить, подає корону,
засвічує її волосся,
шле світло в вірші бідолахам,
веде її Чумацьким Шляхом,
а я молюсь – Орися! – ось я,
поглянь униз, Орися, ось я,
в очікуванні кам'янію,
мою скульптуру довелося
розбити за шизофренію.
Та знов чекання скульптор вперто
витешує магічний фалос.
Юрба жінок зчиняє галас,
і ніч – повійниця відверта –
розпродує п'янких коханців,
котрі затерпли у чеканні.
І місяць оглядає танці
нарцисів і троянд, духмяні.
КУДИ Ж ПОДІЛАСЯ ОРИСЯ?
Хто відкриває брами ночі?
Хто простирадлу – подивися –
дарує обриси жіночі?
Чий подих, мов котячий хвостик?
Пухнаста китиця торкнеться
плеча, грудей, довкола серця
опишуть коло ніжні гості –
тонкі нічні молочні пальці,
гаряча і рухлива глина.
Розлізся шепіт по панянці,
мов шкіра здерлася зміїна,
оголена і, як платівка
на середині, – не спинити.
… Наповнена водою плівка...
А в'язень вимагає – пити!..
Волосся, пещене на сонці,
по той бік сонця золотіє,
медами вимащені вії,
ходи солодкі... охоронці...
Розпечено могильні плити.
І в'язень вимагає – ПИТИ!!!
ТРИ ЕЛЕГІЇ
(Ув'язнений Дон Жуан)
***
Мене зима замурувала.
Мене забула королева.
Льодами вкрилися дзеркала,
органи, вітражі, дерева.
Стоять на вежах командори –
сумні скульптури і не більше.
За мурами – замерзле море,
найхолодніше, найбіліше.
У ньому тонуть каравели,
перебігають перламутри.
Усіх коханців королеви
притягують тяжкі бермуди,
потвори дна, слизькі і сині...
Що бачить це холодне око,
світило металеве?.. Тіні,
що проросли крізь дно глибоке.
Воно з пітьми їх піднімає,
і обростає ними стеля...
Ніде коханої немає –
ні в небі, ні на дні. Пустеля.
***
Оркестра невидимців суне
по радіусу крижаному.
У звуки витекли парсуни –
безвусі? сиві? – невідомо.
Вібрують у партері вина,
перекидає карту подих,
перегорнулась половина
сторінок в літерах і нотах.
В меду загусли циферблати,
портрети імпресіоністів,
як сни, застигли, променисті, –
я вмію з ними розмовляти –
про себе, подумки, нечутно.
Минаю німо галерею,
бібліотеку. А за нею –