Так от, ми потрапили в антисвіти.
Я думав над цим, я й зараз не все ще
розклав по поличках, язик собі плеще
одне, інше в думці, де я і де ти.
Та справа не в віддалях, не в коханках
і не в коханцях і забаганках
статевих, – усе це, Целіно, гра
у синтез. Що можуть людські істоти? –
кохатися, дурниці молоти
і розбігатись – пісня стара.
Та справа не в них, а, здається, в зорях.
Хоч я не належу до буйно хворих
на астрологічний шиз, та оця
фантазія мучить: вселенський Тато
розважив – історію нашу знято
і переглянуто до кінця.
Кіно пройшло на ура! І на подив!
І скільки вигадливих епізодів!
Пригадуєш – універ, шал юрби?
А філармонію? А Варшаву?
Ми не осоромили нашу державу
в очах Отця! Янголи били лоби!
О Боже! Небесні твої фестивалі –
у черзі акторські душі зів'ялі –
потрапимо всі на перегляд туди...
Та годі! Геть пересуди, суди!
Було все перфектно! А в балах – відмінно!
Бажаю ролей ще крутіших, Целіно,
смачніших, ніж всі ці райські плоди!
І нині, і завтра, і завжди – навіки!
Життя відкриває шлюзи! Дві двійки –
погані оцінки, та добрий вік!..
Цілую Тебе в животик і в бік.
P. S. Хай трапиться Тобі чоловік.
ПОЛІНО, ЯК МЕНІ ОСТОЧОРТІЛИ
Ви, найдешевша моя скорбото.
Твоє запоморочливе тіло,
відбите неодноразово на фото,
помандрувало знову за обрій.
Йому там і місце. Мені до лямпи,
чим Ви перейняті. Та й Вам, хоробрій,
точніше, добрій, на дифірамби
мої плювати. Ти створена, курво,
для пензля майстра! А я, Поліно,
лише помилка, лише поліно
і одоробло, тупе похмурво.
Ці танці, ці менструації, шмати,
ці Ваші пахучі парфуми, шизові
ідеї – я хочу усе це не мати!
Мені це належить, як місяць псові.
Я вию, Поліно, я маю надію,
що Ви десь, що Ти десь, далека й жадана,
отримаєш все! Я фальшиво зрадію,
кохана! І яма. І Рама. І рана.
ЩЕ ОДИН ЛИСТ (В УКРАЇНУ – З ПІВДНЯ)
Друже!
Я потрапив у вишукане заслання.
Маю помешкання на березі моря і столування,
багато фруктів, багато сонця, купання, спання...
Бракує кави, немає Львова – нема і кохання.
Але у цьому є своєрідний кайф. У Львові
якраз відбувається зміна декоративного мотлоху.
Я б уявив собі це, як постярмаркові
порожнини і сезонне збільшення мороку.
А це неправда. У нас завжди якась чудасія
суне за іншою. Є певна сталість, звичайно,
у кавуваннях, відзначенні народжень, весіллях,
перепохованнях. Це надійно. Це файно.
І це врешті втомлює. Тому я вирішив
понудьгувати над синьою площиною,
почитати Лукашевого «Декамерона»... Повіриш,
італійська мова стає тут близькою, ясною.
Маю до диспозиції виноградні плантації.
Їх охороняє сторожовий глас. Та вранці,
очевидно, голос хропе. Тільки й праці –
що пересилювати терпкість в горлянці.
До речі, не п'ю, Відчуваю обридження
не так до питного, як до продавцівських мордяк, –
створюється якесь таке гнітюче враження,
ніби зона взялася здавати шмурдяк.
Довкола них купа сміття. Ну немає
лоску цивілізованої країни!
А музон їхній мене просто ламає –
щось таке дурне, безкорінне, тваринне.
Жодної української пісні. Хоч бери та й сам
затягни якусь думу про Кафу чи про Байду.
Та кому? Хіба цим старцюючим псам;
чи чайкам, чи небесам. Як знайду
якогось волиняка чи донбащука випадково
у черзі до міжміських телефонних сполучень,
переходжу зразу на рідну мову.
І немає ні дорікань, ні огуджень
щодо суржику. Суржик здається рідним!