довжини (заримовується Житомир
і повзе вздовж погляду), ми бредемо
коридорами тиші, тоді як найліпше було б
все ж таки видзвонитися і затерплий суглоб
вийняти з нерухомості – в місто! –
знайти її! вивільнити її
з телефонної пастки, зі шкіри змії –
та пізно! і нині, і присно!
нема! (чи є?) і чия? намололи ви...
та Господу все видно зверху,
тобто: всі прутні світу підняли голови
і встали до неї у чергу.
Жінки відлітають за обрій валютними
рейсами. Риси їх, брате мій, в пам'яті
зрощуються з їх іменами, часами ті
надзвукові колажі з многолюдними
і комфортабельними салонами
не повертаються, переповнюючись
тягарем часу і перетворюючись
на галереї дзеркал із бездонними
впадинами і коридорами. Брате мій,
майже щоночі я там. Все інакше і
зовсім не так, як назовні. Від нашої
злої поверхні далеко. В царатовій
плівці юрба відступає. Тільки
моторошно. Страх. Звір.
Різкі розриви. Непевні стики.
Чорна бестія лізе в зір.
Зрада. Смерть. Кішка. Ти гладиш шерсть.
В цей час що відбувається? Де?
Серце – стиск перехресть –
у пазурах терпне, тверде.
(Злодійська балада)
Предмети набувають цінності, як бутлі з бродінням градусів,
Можна накреслити схему їхнього розташування.
Та головне – це двері, замок, що від надуживання
заклинює. Ліфт. Вантажівка, залита шизою радості.
Предмети різні, та в чомусь однакові, як барани.
Їх можна транспортувати в напрямку обрію, можна
складати з них експозиції, закопувати, вони
продаються, перекуповуються і враховується дрібниця кожна.
Наприклад, магічне свічадо з дистанційним перемиканням,
скрині з коханням і гаптуванням,
з чоколядами паннам і паням,
шати королівські, убьори князівські,
запаковані по-київськи і по-львівськи,
східне і західне причандалля,
колеса від жигуля і рояля
і далі – коралі, рублі, окуляри,
дві пари... тиша! ні пари!.. – до! – ля! – ри!..
Метелик, рукавичка, кейс.
Предмети-свідки бачать порожнечу.
Удалині ірже мій вірний рейс.
Планети провокують втечу.
Захриплий гелікоптер каркає на небесі.
А я під'їду у «Нектар» і нажерусь на всі!
………………………………………………………….
Але з точки зору предметів – це легковажна фантазія,
адже вони потоплені жахливим передчуттям,
їхнє внутрішнє наїжачене (чи скаламучене?) – там
відбувається перетворення, таємне і темне, як Азія.
Ось він скрадаєтся – злодій! – всі промені на ліквідацію!
У предметів з'являються пащі, ікла і пазурі,
очі, ніздрі, хвости, язики – вилущуються упирі,
людиноподібні перевертні – і вони мають рацію!
Бо людина – пихата глина! Пали її! Попели!
Людина лише викрадає, перепродує, жере і сере!
……………………………………………………………
Свідками незвичайного вбивства були стільці, столи,
килими та інший мотлох.
Був початок нової ери!
На туристичних мапах Львова бракує вказівок щодо місць і часу зібрань львівських кав'ярняних товариств. Кожне з них має коло своїх постійних прихильників, частина кавувальників мігрує з місця на місце. Є й такі, що каву не вживають, але залюбки споживають розмову, яка за кавою точиться...
Не беруся тут зліквідовувати недогляд картографів і описати всі відомі мені кавові крапки, хочу тільки зробити кілька необхідних зауваг щодо подальшого віршованого тексту і кав'ярні, з приводу якої він був сотворений, тим паче, що спільність між тією кав'ярнею і колишніми її «завсідниками» (в лапках – тому що там лише стоялося) на момент написання нижче поданого ямбічного тексту була порушена. Все у цьому світі має здатність виникати, перебувати і зникати.