— Тепер ви вже, мабуть, скоро поїдете, панно Тоні?
— Ні… Чого? — неуважно, нічого не втямивши, відповіла дівчина.
— О боже, адже сьогодні вже десяте вересня… Мої канікули теж незабаром скінчаться… Скільки ж це може тривати! Ви раді, що скоро зустрінете в місті своїх приятелів?.. Скажіть, там є якісь галантні кавалери, ви любите з ними танцювати?.. Ох ні, я зовсім не про це хотів запитати! Скажіть мені ось що, — раптом зважився він і глянув на неї, потираючи рукою підборіддя. — Знаєте, я все відкладаю це запитання… Ну от, хто такий пан Грюнліх?
Тоні здригнулася, зиркнула на нього, і в очах її з’явився відсутній вираз, як у людини, що їй згадався якийсь давній сон. Але разом з тим у ній ожило почуття, що володіло нею після Грюнліхового сватання, — свідомість власної значущості.
— Ви хочете це знати, Мортене? — поважно спитала вона. — Ну, то я вам скажу. Хоч, розумієте, мені страшенно прикро, що Томас згадав це прізвище першого ж таки дня, як ми приїхали, та коли ви вже почули його… Одне слово, пан Грюнліх, Бендикс Грюнліх — батьків клієнт, заможний купець із Гамбурга. Він сватався до мене… Але ні! — швидко додала вона, побачивши Мортенову міну — Я йому відмовила, не могла зважитись навіки зв’язати з ним своє життя.
— А чому, якщо дозволите спитати? — незграбно поцікавився Мортен.
— Чому? О господи, тому що я не зношу його! — майже обурено вигукнула Тоні. — Коли б ви бачили, як він виглядає і як поводиться! Та ще й має золотаві баки, геть-таки неприродні! Я певна, що він притрушує їх порошком, тим, що на різдво золотять горіхи… Крім того, він фальшивий. Так уже крутився навколо моїх батьків, так підлещувався, перехоплював їм слова з вуст…
Мортен перебив їй:
— А що означає… Ви мені повинні ще одне сказати… Що означає: «Яка пречудова оздоба»?
Тоні якось нервово захихотіла.
— Ох… Це він так говорить, Мортене! Ніколи не скаже: «Яка гарна річ» або «Яка приємна річ», а неодмінної «Пречудова оздоба»… Просто блазень, запевняю вас! До того ж страшенно настирливий, причепився до мене і хоч ти вмри, дарма що я ставилась до нього тільки з іронією… Якось він мені влаштував сцену, мало не плакав… Бачили таке: чоловік, і плаче…
— Він, мабуть, дуже любив вас, — тихо сказав Мертен.
— А мені що до того? — вражено вигукнула Тоні і відвернулася вбік…
— Ви жорстокі, панно Тоні… Ви завжди такі жорстокі? Скажіть… Ви не зносили того пана Грюнліха, але чи хтось інший вам коли подобався? Часом я думаю собі: чи в вас, був а, не крижане серце? Одне хочу вам сказати і можу заприсягтися, що це правда: коли чоловік плаче, що ви не хочете знати про нього, то він не конче блазень. Я не певен, далебі, не певен, що й сам також… Бачите, ви пещене, витончене створіння… Чи ви завжди глузуєте з тих, що лежать біля ваших ніг? Чи справді маєте крижане серце?
Веселий вираз на обличчі в Тоні раптом згас, верхня губа затремтіла. Вона звела на нього великі сумні очі, що поволі заходили слізьми, й тихо мовила:
— Невже ви так вважаєте? Не треба так думати про мене, Мортепе.
— А я й не думаю! — вигукнув Мортен і аж засміявся з розчулення й ледве стримуваних радощів. Він перевернувся долілиць, сперся на лікті, схопив Тоні за руку і палко, зачаровано глянув їй в обличчя сіро-блакитними, добрими очима.
— І ви… ви не будете глузувати з мене, коли я скажу, що…
— Я знаю, Мортене, — тихо перебила мову йому Тоні, дивлячись убік, на другу свою руку, якою вона повільно сіяла крізь пальці дрібний білий пісок.
— Знаєте?.. І ви… ви, панно Тоні…
— Так, Мортене. Я про вас вельми високої думки. І ви мені дуже подобаєтесь. Дужче, ніж будь-хто з моїх знайомих.
Він схопився на ноги, замахав руками, не знаючи, що йому робити. Тоді знов кинувся на пісок біля неї і крикнув здавленим, тремтячим голосом, який то зривався, то дзвенів зі щастя:
— Ох, дякую вам, дякую! Я ще зроду не був такий щасливий, як тепер!..
І почав цілувати їй руки. Зненацька він тихо мовив:
— Ви тепер скоро поїдете до міста, Тоні, а за два тижні скінчаться й мої канікули, і я вернуся в Геттінген… Та пообіцяйте мені, що не забудете цього надвечір’я тут, на пляжі, аж поки я приїду… вже доктором… І зможу попросити вашого батька за нас обох, хоч як це буде важко! І що ви тим часом не слухатимете ніякого пана Грюнліха!.. Вам не доведеться довго чекати, ось побачите! Я працюватиму, як… і це буде зовсім не важко…
— Так, Мортене, — сказала вона щасливо й неуважно, не зводячи погляду з його очей, з його вуст і рук, що тримали її руку.
Він підтягнув її руку ще ближче до своїх грудей і глухо, благально спитав: