У материній кімнаті Орест знайшов собі місце для тривалого сидіння. Він поклав свого меча на підлогу й узявся терпляче чекати. Хлопчик уважно дослухався до кожного звуку, що міг би долетіти знадвору. Потім він звівся на ноги та вийшов з кімнати. У коридорі він якийсь час постояв, чекаючи, але було так само безлюдно та тихо. Він вирішив повернутися до головного входу, знайти матір і попросити дозволу залишитися з нею чи хоча б з Електрою.
Але коли він знову рушив порожнім коридором, з-за стіни долинули голоси. Вони належали чоловікам, котрі розмовляли в комірчині біля кімнати, де відпочивали вартові. Орест упізнав декого з охоронців, що там сиділи. Один із них дуже вправно бився на мечах і запропонував Орестові вийти до саду за палацом, де вони зазвичай влаштовували свої навчальні двобої. Хлопчик засумнівався, чи зараз достатньо слушний час для чергового заняття, бо ж мати може у будь-який момент по нього послати. Але в пропозиції охоронця, що видалася Орестові дуже спокусливою, та в його усміхненому обличчі було щось таке, що змусило хлопчика відчути себе в безпеці та без вагань погодитися. Троє інших чоловіків, що теж сиділи в кімнаті, мали більш відсторонений і суворий вигляд.
— Скажете моїй матері, куди ми пішли? – попросив Орест одного з трьох охоронців.
Коли чоловік сказав, що так і зробить, хлопчик відчутно розслабився й охоче пішов за охоронцем до саду.
Коли вони вже якийсь час билися на мечах, з'явилося ще двоє вартових. Їх Орест також знав. Один із них дружньо звернувся до нього на ім'я, а інший, здавалося, був чимось занепокоєний і тримався трохи на відстані. Хлопчику було цікаво, чи зможе один із них, а може й обидва, замінити його наставника, коли той утомиться. Але, на диво, вартовий, що тримався на відстані, одразу ж підійшов і припинив їхній двобій.
— Твоя мати наказала нам супроводити тебе до місця, де відбудеться святкова учта,– звернувся він до Ореста.
— Коли це було? – поцікавився хлопчик.
— Щойно.
— А чи мій батько знає?
— Авжеж.
— Чи буде він на святковій учті?
— Звичайно ж.
— А Електра?
— Так.
— А Еґістус?
— Нам було наказано тебе туди привести.
— Можливо, ми ще матимемо час побитися на мечах перед тим, як почнеться учта,– сказав охоронець, що мав дружню усмішку.
— Я думаю, що треба дочекатися моєї матері,– розважливо сказав Орест.
— Твоя мати вже відбула,– зауважив інший охоронець.
— Куди? – запитав Орест.
— Туди, куди й ми зараз підемо.
Хлопчик замислився над почутим. Двоє охоронців підійшли до нього з обох боків і, поклавши йому руки на плечі, повели геть від палацу.
— Треба поспішати, щоб дійти завидна,– сказав один із охоронців.
— А як усі інші туди потраплять? – поцікавився хлопчик.
— На колісницях,– почув він відповідь.
— А ми що, не можемо теж поїхати на колісниці? – не вгавав Орест.
— Колісниці лише для вояків, котрі повернулися додому з війни,– була відповідь.
— Давай мені свого меча,– запропонував той, що тримався на відстані,– я поверну тобі його, щойно прибудемо на місце.
Орест віддав йому свого меча.
За якийсь час, коли чоловіки припинили розмови й попросили його рухатися швидше, Орест зрозумів, що коїться щось не те, що йому не треба було нікуди йти з цими вартовими. Кілька разів, коли він озирався через плече, той, котрий йому подобався найменше, підганяв і вимагав, аби Орест не відволікався. Коли ж він запитав, скільки їм іще йти та коли вони наздоженуть усіх інших, жоден із вартових нічого йому не відповів. А коли зрештою хлопчик сказав, що хоче повернутися до палацу, обидва вартові вхопили його за сорочку й потягли вперед.
І тут він помітив, що вже сутеніє. Орест зрозумів, що його захопили в заручники чи, можливо, хтось віддав цим вартовим невірний наказ. Одначе він вирішив, що, коли в палаці помітять його відсутність, одразу ж пошлють інших охоронців на його пошуки. Хлопчик подумав, що оскільки він іде вулицями і їх усі бачать, люди обов'язково покажуть охоронцям, в який бік його повели. Він уявив собі, як розлютиться мати, коли з'ясується, що загубився її єдиний син.
Орест відчув, що треба сказати про це вартовим, але вони зробилися ще мовчазнішими й рухалися вперед іще швидше й упертіше. Він подумав, що на цих двох чекають великі неприємності.
Коли вже зовсім споночіло, вони зупинилися на відпочинок. Вартові мали з собою їжу й поділилися нею з Орестом. Але й тоді вони не розмовляли. Коли хлопчик сказав їм, що хоче додому, вони проігнорували його скарги. І навіть коли він сказав, що мати вишле людей на його пошуки, вони теж промовчали.
Коли ж Орест звівся на ноги й почав вимагати, щоб йому повернули меча, вартові сказали, що ліпше б він лягав спати, а вранці все буде добре.
І тільки згадавши інших дітей, яких уже було викрадено, він розплакався. Орест пригадав, як Електра розповіла йому про викрадених хлопчиків і попередила, щоб він не виходив за межі палацу. Він був знайомий із кількома викраденими хлопцями. І тепер Орест раптом усвідомив, що його теж викрали. Можливо, й інших було забрано саме так. Можливо, і їх теж хитрощами виманили з дому.
Уранці вартовий, що мав приязну усмішку, підійшов до Ореста й поцікавився, чи з ним усе гаразд.
Він присів біля хлопчика й обійняв його рукою за плечі.
— Усе буде добре,– заспокійливим голосом сказав він.– Твоя мати знає, де ти є, і ми тут, аби попіклуватися про тебе.
— Ви сказали, що ми йдемо на святкову учту,– нагадав йому Орест.– Я хочу повернутися додому.
Сказавши це, хлопчик знову розплакався, а вартовий знову промовчав. Коли ж Орест зірвався на ноги й кинувся навтьоки, обидва вартові міцно вхопили його за руки й посадовили між собою.
По якомусь часі звіддалік почулися голоси. Його викрадачі занепокоєно перезирнулись і змусили Ореста сховатися разом із ними в кущах. Хлопчик вирішив, що не кричатиме, а почекає, доки люди наблизяться впритул до їхньої схованки і зможуть точно зрозуміти, де він є, й швидко його врятують. Він бачив, що його вартові робляться дедалі більш занепокоєними, чим ближче звучать голоси.
Коли він уже був готовий закричати, обоє вартових вийшли з кущів і почали обіймати якихось чоловіків, що супроводжували довгу валку бранців.
Орест побачив, що полонених було скуто ланцюгами в ряди по троє або четверо. Деякі з них мали порізи та синці на обличчях. Вони схиляли голови, проходячи повз хлопчика, а тим часом його викрадачі швидко обмінювалися привітаннями й новинами з їхніми охоронцями.
Кілька разів Орест заливався слізьми та сідав на землю, відмовляючись іти далі, й тоді добріший із вартових підходив до нього, клав йому на плече руку й казав, що нічого страшного не відбувається, що просто плани трохи змінилися й він уже зовсім скоро побачить свою матір і свого батька.
Коли хлопчик поцікавився, куди саме вони йдуть і коли саме він побачить своїх батьків, охоронці сказали йому ні про що не турбуватись, а просто рухатись уперед якомога швидше.
Вони йшли так цілісінький день, і довга шерега бранців постійно виднілася попереду. Коли ж Орест попросив зупинитися й відпочити, його вартові невпевнено перезирнулися між собою.
— Мусимо продовжувати рух,– сказав один з них.
Дорогою вони постійно зустрічали чоловіків, що рухалися в бік палацу й були знайомі з Орестовими охоронцями. Щоразу, коли траплялася така зустріч, один з вартових лишався з хлопчиком, а інший відходив поговорити зі знайомими, щоб коротко таємничо про щось пошепотітись і на прощання обмінятися жестами дружби та приязні.