— Хто отруїв колодязі? – спитав інший вартовий.
— Вони думають, що це зробили селяни. Селяни, котрі зараз ховаються в горах. Але вони не знайшли жодного. Вони просто не мають часу на пошуки.
Один із вартових почав трусити Ореста, котрий удавав, ніби спить.
— Треба йти,– сказав він.– Ми не маємо їжі та води, але мусимо йти. Знайдемо щось дорогою.
Орест відчув спрагу ще до того, як вони рушили. Йому здалося, що навіть краплина води принесла б полегшення. Хлопчик спробував уявити наступний день, розбивши його на кроки. Скільки кроків доведеться йому зробити за цілий день? Аби відволіктись і розважитись, він уявляв, що от тільки зробить іще десять кроків, як отримає воду та відпочинок. А потім, після тих десяти кроків, він знову казав собі, що залишилося пройти тільки десять кроків, і все.
Отак він і йшов уже годину чи близько того, як раптом зауважив якийсь гнилісний запах. Він подивився на своїх вартових, котрі позатуляли носи. Коли запах уже став майже нестерпним, Орест побачив попереду тіла двох чоловіків, що лежали поруч прямо на дорозі. Навколо трупів роїлися мухи, й хижі грифони клювали мертву плоть. Одяг небіжчиків навів Ореста на думку про те, що ті чоловіки, мабуть, теж ішли до палацу, як і ті, кого вони вже зустрічали раніше, ті, що пошепки обмінювалися новинами з його вартовими та мали самовпевнений і майже розслаблений вигляд. Коли вони опинилися поруч із тілами, сморід зробився настільки нестерпним, що всі мимоволі пришвидшили крок, і все ж таки Орест устиг помітити широко розплющені очі та розчахнуті роти двох чоловіків, котрі, очевидно, помирали, кричучи та волаючи. Проминувши цю сцену, жоден із них не обернувся назад.
Орест відчував, що вони тепер націлені на швидкий рух навіть дужче, ніж раніше. Та й зупинятися на відпочинок було ніде, бо ж людських осель їм уже майже не траплялося й землі здавалися дедалі менш родючими.
Щоб не піддаватися панічним атакам спраги та не думати тільки про їжу, між нападів страшенної слабкості, коли здавалося, що він більше не зможе зробити жодного кроку, Орест запитував у себе, чому не цінував ті щасливі дні, коли він вільно вештався палацом. Йому хотілось, аби тут із ним була мати, або десь дуже близько, щоб можна було прибігти до неї, лягти поруч і заховатися лицем в її одязі.
Коли вони, виснажені, зупинилися, вартові мали такий вигляд, ніби вже не хочуть нікуди йти. Вони посідали на траву і похмуро задивилися вдалину. Довколишню тишу порушували хіба що коники та шурхотіння змій, котрі виповзали з-під каменів, аби хутко знайти собі інший сховок.
Ближче до кінця дня, коли тіні зробилися довгими, на певній відстані вони помітили будинок. На цей час Орест уже тремтів усім тілом, наче від холоду, й тримався за руки обох вартових, які теж заледве волочили ноги. Хлопчик відчував, що його язик уже починає розпухати. Усю дорогу він судомно ковтав кожну краплину слини, що утворювалася в роті, але зараз там уже нічогісінько не лишилося – у роті було сухо, мов у пустелі, а горло нещадно пекло від постійного ковтання.
Вони поспішили в бік будинку, що стояв у кінці довгої брудної дороги, обабіч якої росли оливкові дерева. Не було чутно жодного звуку худоби, і всім швидко стало ясно, що й це місце вже давно залишили люди.
Доки Орест сидів у затінку, його вартові пішли оглядати територію. Один з них голосно скрикнув, натрапивши на криницю, що стояла трохи збоку. Орест тим часом оглядав будинок, який був у досить гарному стані. Вартові штовхнули вхідні двері й увійшли всередину.
Раптом з будинку донісся звук, наче хтось міцно ударив по дереву, а потім почувся жіночий крик і гучний чоловічий голос. А потім стало чути, як вартовий наказує комусь негайно вийти з будинку та стати перед дверима. Орест звівся на ноги, коли на порозі з'явилася пара – обоє розкустрані та налякані, обоє водночас говорять до вартових, щось їм пояснюючи. Доки один з вартових наказував селянам замовкнути, інший знову зайшов до будинку і повернувся звідти, тримаючи в руках велике керамічне відро води та кубок. Він віддав кубок селянинові й наказав, аби той наповнив його водою з відра й випив.
Доки селянин пив, Орест відчув нудоту, його живіт скручували спазми. Він спробував стояти спокійно, але зрештою був змушений відійти подалі від інших і сховатися в кущах. Коли ж він повернувся, то вже нічого в житті не хотів, окрім води. Хлопчик підійшов, аби напитися з відра, та один із охоронців грубо його зупинив, сказавши, що слід зачекати, бо вода може бути отруєною й потрібен час, аби це зрозуміти. Вони всі мають сісти та зачекати, а потім, якщо все виявиться добре, нап'ються досхочу. Але не раніше, ніж мине певний час.
Селянин із селянкою стояли, дивлячись у землю, а вартові, котрі відійшли в затінок, уважно за ними стежили. Орест сів на порозі. Ніхто не вимовив ані слова, та й так йому було ясно, що знайдена в будинку пара смертельно налякана, чоловік не менше за жінку. Оресту стало цікаво, невже вода, що її випив господар, і дійсно отруєна, і зараз вони чекають, коли він заб'ється в конвульсіях.
По якомусь часі, коли в селянина не виявилося жодної ознаки отруєння, вартові почали пити кубок за кубком так пожадливо, що Орестові закортіло спитати в них, чи не забули вони про нього. Тепер, коли в них була вода, хлопчик не знав, чи взагалі колись зможе напитися досхочу. Він мало не підбіг до відра, коли один із вартових знаком показав йому, що можна наблизитися. Води залишалося тільки на два кубки. Допивши другий, Орест нахилив над ним відро, щоб не втратити жодної краплі дорогоцінної вологи.
Коли води вже не було, хлопчик опустив кубок і побачив, що один із охоронців заглядає в криницю. Потім він жестом наказав селянинові підійти та витягти з криниці води. Можливо, подумав Орест, вони зможуть узяти скількись води з собою, або ж проведуть тут, у цьому затишному місці, вечір чи може й переночують і залишаться на день або й два, у кожному разі, їм, і дійсно, знадобиться більше води. Чоловік стояв біля криниці й прив'язував мотузку до відра, а потім опускав його в криницю, інші ж спостерігали за його діями. Орест помітив, що жінка тепер нервує навіть більше, ніж раніше. Вона тримала руки опущеними вздовж тіла, та очі постійно перебігали від одного охоронця до іншого, а потім косували на будинок.
Коли селянин витяг із криниці відро води, один із охоронців дав йому кубок і наказав трохи випити. Чоловік сміливо та з гідністю подивився на вартового, начебто саме він тут усіма командував. Він не промовив жодного слова. Натомість, він подивився на свою дружину. І в цю мить, коли погляди всіх присутніх було зосереджено на селянинові й на відрі з водою, із будинку вибігло кількоро дітей, побачивши яких, жінка голосно скрикнула, начебто заохочуючи їх швидше тікати. Їх було четверо. Троє хлопчиків і одна дівчинка. Двом хлопцям і дівчинці вдалося втекти раніше, ніж вартові спам'яталися й один із них упіймав найменшого хлопчика, котрому, подумав Орест, було років чотири чи п'ять. Вартовий підвів малого до матері й поставив поряд із нею. Хлопчик голосно плакав і щось говорив, однак Орест не зміг зрозуміти жодного слова. Вартовий же тим часом повернувся до селянина, що так і стояв біля криниці.
Орест і собі заплакав. Він подумав, що, можливо, і йому треба спробувати втекти слідом за дітьми, можливо, він іще зуміє їх наздогнати. Йому здалося, що він знайде спосіб пояснити їм, хто такий і звідки тут узявся.
— Пий воду,– почув він слова вартового, звернені до селянина.
Орест дивився, як чоловік вагається й дивиться на свою дружину.
— Комусь із вас доведеться випити цієї води,– сказав вартовий, підійшов до жінки та вхопив хлопчика за руку.
— Нехай дитина вип'є, якщо ти сам боїшся,– продовжив він, звертаючись до селянина.
Тоді жінка зойкнула й кинулася до вартового, щоб відтягти сина від криниці.
— Пий,– наказав вартовий.– Я хочу бачити, як ти спустошиш увесь цей кубок. Налий у нього води і пий.
Але селянин не поспішав набирати води в кубок, що його досі тримав у руках. Він задивився вдалечінь, ніби звідти міг прийти сподіваний порятунок або могло статися щось таке, що відверне від нього небезпеку. Він стояв дуже прямо й поступово його лице робилося більш суворим і рішучим. Вони з дружиною дивилися одне на одного, доки вона брала сина на руки й міцніше до себе притискала.