— Якщо ти не вип'єш,– сказав селянинові вартовий,– я знову приведу сюди твого сина й увіллю в його горло повний кубок води.
Здавалося, чоловік глибоко замислився. Навіть хлопчик притих у цю мить. І тоді селянин із виразом власної гідності на лиці наповнив кубок. Якусь хвильку потримавши його в руці, він глибоко зітхнув, а потім випив усе за один ковток. Після цього селянин підійшов до своєї родини і скуйовдив волосся свого маленького сина, а потім погладив дружину по голові. Другою ж рукою він стиснув жінчину долоню.
Дуже повільно чоловік змусив себе відійти від дружини та сина і почав кашляти. Спочатку його кашель був тихим, але дуже швидко зробився глибоким і важким, аж селянин мусив піднести руки до горла, ніби його щось душило. Потім, коли йому заболіло ще дужче, чоловік упав на коліна й забився в судомах. Він хапав ротом повітря та викрикував якісь слова. Його дружина, котра й досі тримала на руках дитину, почала співати. Орест ніколи в житті не чув нічого подібного до її голосу. У палаці, коли співали слуги, їхні пісні були завжди веселими, а коли й ні, то завжди був груповий спів, ніколи не співав один-єдиний жіночий голос.
Голос міцнішав, і в ньому чулося заклинання. Хлопчик зрозумів, що цей спів було звернено до богів.
А селянин уже качався по землі від болю. Його руки стискали горло, начебто намагалися видушити звідти отруту, щоб вона потрапила до рота й чоловік міг би її виплюнути.
Коли ж з його рота вихлюпнулося трохи чорної крові й упало на запилюжену землю, селянин спробував звестися на ноги. Його очі безконтрольно обертались, а біль, здавалося, перемістився від горла до живота. Якийсь час, доки Орест із жахом за ним спостерігав, чоловік тримався руками за живіт і ревів від болю. Але потім із його горла долинуло якесь булькотіння – й селянин потягся до своєї дружини, котра продовжувала тримати на руках маленького сина, що зачаївся від страху. А потім здалося, що чоловік трохи втишився, він ліг на спину й міцно обхопив руками ноги своєї дружини.
Обидва вартові витріщилися на цю сцену. Очі селянина залишалися широко розплющеними, як і рот, але більше він не видобував із себе жодного звуку. Його дружина теж мовчала, її пісня скінчилась, і Орест зрозумів, що селянин помер.
І тоді один із охоронців підійшов до Ореста й забрав із собою до будинку. У найбільшій кімнаті вони знайшли фальшиву стіну, зроблену з дерева, за якою були ліжка та стіл.
Вони забрали знайдену їжу: хліб, сир і в'ялене м'ясо. Також знайшлося ще одне відро води, однак один із вартових заперечливо похитав головою, і навіть Орест, котрий потерпав від спраги іще більше, ніж до того, як напився, не схотів торкнутися тієї води. Вони знову пішли розгрузлою дорогою в бік основного шляху, залишивши позаду селянку, котра так і стояла з малою дитиною на руках і мертвим чоловіком біля її ніг.
Вони пройшли декілька миль перед тим, як зупинилися на відпочинок. Вартові мовчки посідали в затінку й розгорнули згорток із харчами. Орест, який уже дуже давно нічого не їв, відчував радше нудоту, ніж голод. Без питва все те, що вони взяли із собою з будинку, здавалося сухим і зачерствілим. Хлопчик дивився, як обидва вартові відламують по шматку хліба, жоден із них не торкнувся ні сиру, ні в'яленого м'яса. По якомусь часі залишок харчів знову було загорнуто й вони рушили далі, щоб пройти якомога більше, перш ніж зупинитись і знайти собі місце для ночівлі під прикриттям якихось дерев.
Наступного дня вони дійшли до глибокого та стрімкого потоку й довгенько нерішуче на нього дивились, аж доки один із вартових не сказав, що коли вони не нап'ються з нього, то просто повмирають від спраги. Коли всі напилися, вартові вирішили скупатись. Вони пропонували й Орестові зробити те саме, та він не бажав знімати з себе одяг в їхній присутності. Хлопчик спостерігав за їхнім борюканням у воді й міркував, чи не можна от прямо зараз кинутися навтьоки й десь сховатися, однак він чудово знав, що вартові постійно за ним пильнують і впіймають його одразу ж, не давши пробігти й кількох десятків метрів.
У цю мить, дужче ніж будь-коли раніше, йому закортіло повернутися назад до палацу й розказати батькові про цих двох охоронців і, якщо вони на той час утечуть, попросити його їх знайти, шукати по всій країні, загнати їх у глухий кут, а потім привести до палацу, закутих у ланцюги, та кинути до найтемнішої камери в підземеллі.
По двох днях виснажливого крокування шляхом, коли вони рухалися вперед, майже не зупиняючись і уникаючи всіх криниць, що їм зустрічалися, Орест зрозумів, що до пункту призначення, хай що б це було, залишилося вже не дуже далеко. Тепер він уже ні на мить не сумнівався, що опинився тут не через те, що цього захотіли його мати чи батько, а що його й направду викрали, а також, що втекти йому не вдасться, принаймні, доки за ним наглядають ці двоє вартових.
Хоча вони тепер, здавалося, подобрішали й, напевно, сказали б йому, якби він поцікавився, куди саме йдуть, бо те місце було зовсім близько, хлопчик вирішив не запитувати. Він і сам скоро побачить, вирішив Орест.
Під час останнього переходу їм довелося лізти вгору майже на чотирьох, а коли стежка звужувалася настільки, що її майже не було видно, вартовим доводилося вгадувати напрямок, однак вони кілька разів помилялись у виборі шляху, тож мали повертати назад і обирати іншу дорогу. Уперше за багато днів вони нарешті побачили кіз, що стрибали схилами з каменя на камінь. Коли ж вони піднялися вище, далеко внизу Орест розгледів отару овець на пасовиську.
А потім між скель відкрилася велика ущелина. Вони почали спускатися, наче похилим коридором, а потім звернули на сходи, висічені в суцільній стіні, що йшли довкруж великої кам'яної будівлі. Хлопчик подумав, що в цій далечині, та ще й у горах, ніхто його не знайде. Коли вони дісталися дверей, стукати не довелося. Двері, наче самі собою, розчахнулися. Чоловік, що опинився за ними, нічого їм не сказав, він на них навіть не глянув.
Іще один чоловік, що сидів перед другими дверима, побачивши їх, устав і тепло обійняв обох Орестових охоронців. Він заусміхався і навіть розсміявся від самої думки про те, що ці двоє разом із хлопчиком нарешті прибули.
— Наче у нас їх тут мало,– сказав він, розвеселений.– Можливо, хоч цей має кращі манери, ніж ті, котрих я тримаю всередині. Бачите оцю штуку? Мені доводиться вбивати в них правила чемності. А коли вони забувають добрі манери, то відчувають на собі оце.
Орестові вартові зареготали, побачивши, як чоловік здіймає палицю, що стояла позад нього, й розтинає нею повітря.
— І голодні, мов собаки. Цей хлопак теж голодний?
— Він жене, наче кінь,– відповів один з Орестових охоронців.
— Нічого, ми його навчимо,– сказав чоловік.
Чоловік прочинив двері, що вели до видовженої кімнати, в якій було повно ліжок і кілька високих, але вузьких вікон, через які всередину потрапляло трохи світла, що наповнювало кімнату присмерком. Орестові знадобилася ціла хвилина, перш ніж він помітив, що в кімнаті перебуває десяток чи трохи більше хлопців, більшість яких була приблизно його віку. Щойно побачивши їх, він зрозумів, що це ті самі хлопці, котрих було викрадено. Та Ореста здивувала одна річ. Хоча вони й чули, як відчинилися двері, а можливо, подумав він, і голоси та сміх перед тим, і напевне знали, що до кімнати хтось увійшов, ніхто з них не дивився на нього спочатку, а потім ті кілька голів, що повернулися до прибульця, майже одразу відвернулися геть і вираз їхніх облич ні на йоту не змінився, начебто зовсім нічого не сталося.
Ніхто не заговорив і коли Орест ішов поміж ліжок. Потроху він почав упізнавати декотрих хлопців. Першим Орест упізнав Леандра, онука Теодота, з яким був знайомий.
Двері зачинилися, вартові, що його привели, не зайшли всередину. Він опинився сам-на-сам із цією мовчазною групою блідих тіней. Коли Орест схрестив погляд із одним із них, то наштовхнувся на порожнечу, що швидко змінилася похмурим невдоволенням. Хлопчик пішов до Леандрового ліжка, збираючись у нього щось запитати, однак Леандр від нього відвернувся. По якомусь часі Орест сів на підлогу в кінці шереги ліжок і обвів поглядом кімнату, сподіваючись, що хтось же колись заговорить, або принесуть їсти, чи станеться хоча б щось іще.