Іноді Орест оглядав обрій, шукаючи в морській далині кораблі чи човни. Він пам'ятав кораблі та човни, що стояли й чекали в гавані біля батькового військового табору. Але нічого подібного видно не було.
Коли вони були тут удвох, Орест відкидався назад і лягав головою Леандрові на груди, а товариш обіймав його обома руками. У такі моменти хлопчик розумів, що не треба нічого говорити та й думати ні про що не треба теж, можна просто бути так у спокої і тиші, бо коли сонячний диск повністю сховається під водою, Леандр ослабить руки, злегка відштовхне Ореста від себе, встане, розправить плечі й тоді вони удвох підуть додому.
Часто вночі Мітрос переповідав Орестові історії, розказані йому старою, коли в будинку, крім них, нікого не було. Пошепки він відновлював у пам'яті всі подробиці, намагаючись згадати кожне слово з того, що казала йому стара, зупиняючись у тих самих місцях, де й вона робила паузи, коли оповідала йому історію.
— Був собі чоловік, а може і цар,– почав якось він,– і було в нього четверо дітей – одна дівчинка і троє хлопчиків. Він кохав свою дружину і своїх дітей, і всі вони жили щасливо.
— Коли це було? – поцікавився Орест.
— Не знаю,– відповів Мітрос.
— А потім жінка померла,– продовжив він,– мати чотирьох дітей. Діти дуже за нею тужили, аж доки їхній батько не послав по сестру своєї покійної дружини. Жінка приїхала, вони одружились – і знову всі жили щасливо, аж доки вона не почала ревнувати свого чоловіка до його чотирьох дітей. І тоді та жінка наказала слузі повбивати дітей, але він сказав, що не може того зробити, бо діти – дуже красиві й...
Мітрос зненацька замовк, неначе забув, що було далі.
— І цар, напевно, дуже розсердився,– підказав йому Орест.
— Так, напевно,– погодився Мітрос.– Але потім вона наважилася сама вбити дітей.
— Поки вони спали? – уточнив Орест.
— А можливо, коли вони гралися,– відповів Мітрос.– Але коли вона прийшла їх убити, то зрозуміла, що не може цього зробити. Тож, замість цього, вона перетворила їх на лебедів.
— І що, вони змогли літати?
— Так. І вони полетіли геть. То було частиною чарів, аби вони полетіли дуже далеко звідти. Та перед тим, як полетіти геть, вони попросили в неї одну річ. Вони попросили дати їм срібний ланцюжок, аби ніколи не розлучитись. Жінка так і зробила. І от вони знялися в повітря, з'єднані срібним ланцюжком.
— І що з ними сталося?
— Вони перелітали з одного місця до іншого, а потім іще до одного й іще та іще. Так минуло багато років. Іноді в тих місцях було дуже холодно.
— І вони померли?
— Отак вони літали аж дев'ятсот років. І весь цей час вони чекали й говорили про можливість повернутися додому. Вони говорили про те, як одного дня летітимуть усі разом, з'єднані срібним ланцюжком, і нарешті знайдуть те місце, де вперше знялися в повітря. Але коли це все ж таки сталося, виявилося, що всі, кого вони знали, уже давно померли, й в їхньому рідному місті жили якісь інші люди. Й ті люди злякалися, побачивши, як на землю спускаються лебеді, як опадають їхні крила, зникають їхні дзьоби та пір'я і як вони перетворюються на людей. Але вони вже не були дітьми. Вони були дорослими, навіть старими. Їм було уже по дев'ятсот років. І коли їх у такому вигляді побачили ті нові люди, вони перелякались і повтікали.
— І що сталося потім?
— Вони померли, і ті люди, що від них утекли, повернулися й поховали їх.
— А срібний ланцюжок? Його поховали разом з ними?
— Ні. Люди зберегли його, а потім продали чи використали для чогось іще.
Потроху стара слабшала. Мітрос улаштував для неї постіль у кухні, бо вона вже не могла ходити. Вона ще говорила із ним і під час трапези часом з'їдала трохи їжі, але тільки тоді, коли Мітрос її годував. Стара більше не впізнавала ні Ореста, ні Леандра. Коли вони до неї заговорювали, стара їм не відповідала. Іноді вона починала оповідати історію, в якій були кораблі, чоловіки, якась жінка та великі хвилі, однак далі початку діло ніколи не заходило. Бувало вона перераховувала чиїсь імена, але вони, здавалося, були геть випадковими й не належали нікому конкретно. Хлопці мовчки сиділи за столом і їли, не звертаючи уваги на голос старої, оскільки ні її мовчанка, ні її слова більше не мали до них ніякого стосунку.
На середині речення вона частенько засинала, а прокинувшись, кликала Мітроса, котрий негайно підходив до неї, годував стару та сидів з нею поруч, а пес крутився неподалік, тоді як Орест з Леандром поверталися до роботи надворі чи переходили до іншої кімнати, чи спускалися до своєї улюбленої скелі над морем і дивилися на воду.
Якось увечері стара кілька разів повторила ті самі беззмістовні речення, після чого назвала кілька незрозуміло чиїх імен, а потім, як завжди раптово, замовкла й поринула в сон. Хлопці вже майже скінчили трапезу, коли вона прокинулася й почала шепотіти. Спочатку майже нічого не було чутно, але потім товариші зрозуміли, що то знову були імена. Орест піднявся й підійшов трохи ближче до старої.
— Можеш повторити ці імена? – попросив він.
Стара навіть не звернула на нього уваги.
— Мітросе, можеш попросити, щоб вона повторила ці імена? – звернувся він до товариша.
Мітрос підійшов до старої й опустився біля неї на коліна.
— Ти мене чуєш? – пошепки запитав він.
Стара припинила говорити й кивнула на знак згоди.
— Можеш знову назвати ці імена? – попросив він.
— Імена?
— Так.
— У цьому будинку колись було повно імен, а тепер лишається тільки Мітрос.
— А ще Орест і Леандр,– сказав Мітрос.
— Вони підуть, як уже пішли інші,– відповіла стара.
— Ми не підемо,– голосно заперечив Леандр.
Стара заперечливо похитала головою.
— Усі будинки були колись повні імен. Різних імен. У цьому будинку було.
Вона відкинула голову назад і більше не сказала ні слова. Минуло трохи часу, доки Орест зауважив, що стара більше не дихає, і тоді вони всі стали біля неї, а Мітрос узяв її за руку.
Скількись отак постоявши, Орест прошепотів до Леандра:
— І що нам тепер робити?
— Вона померла. Тепер треба віднести тіло до її кімнати, запалити світло й сидіти з нею до ранку,– відповів Леандр.
— Ти точно знаєш, що вона померла? – запитав у нього Мітрос.
— Так,– відповів Леандр.– Цю ніч ми проведемо поруч з її тілом.
— А потім її поховаємо? – запитав Орест.
— Так.
— Де?
— Мітрос нам покаже де.
Коли Орест з Леандром обережно переносили тіло старої до її спальні в задній частині будинку, Мітрос, котрий разом із собакою ішов за ними слідом, почав кашляти. Він скоцюрбився в кутку кімнати, в якій поклали тіло, й час від часу підходив до нього, щоб торкнутися лиця чи руки старої, а потім повертався у свій куток. Одначе глибокої ночі його кашель зробився сильнішим, і Мітрос був змушений вийти на двір подихати свіжим повітрям.
Орест з Леандром лишилися сидіти поряд із уже холодним і задубілим тілом, жоден з них не наважувався заговорити. Орест розумів, що зараз і настав той час, якого вони всі так боялися, час, коли доведеться щось вирішувати. Він знав, що в цьому будинку вони прожили вже п'ять років. Але тільки тепер він усвідомив, що й гадки не має про те, які думки, які бажання, які плани на майбутнє Леандр міг мати увесь цей час.
Орестові не хотілося нікуди звідси йти. Занадто багато часу минуло. Якщо, коли Мітрос повернеться, Леандр скаже, що, на його думку, не треба нікуди йти, що їм ліпше залишитися тут, то Мітрос на це швидко пристане і він теж погодиться. І тоді вони житимуть у цьому будинку аж до старості і зрештою стануть такими, як ця стара.