Орест спробував уявити, хто з них помре першим і хто, урешті-решт, залишиться доживати віку на самоті.
Йому здавалося, що Мітрос помре найпершим, бо він серед них трьох найслабший. Орест уявив, як вони з Леандром залишаться тут удвох, як Леандр доглядатиме за худобою й працюватиме в полі та саду, а він поратиметься по хаті, готуватиме їжу та збиратиме яйця. Він уявив собі, як Леандр увечері заходитиме до будинку, де на нього вже чекатиме вечеря, як вони сидітимуть за столом і говоритимуть про погоду, про врожай і худобу, а потім, можливо, навіть поговорять про більш особисте: про Мітроса, про стару та про свої домівки, про тих, хто залишився в них удома.
Уранці Мітрос показав товаришам місце, оточене кущами, де стара, за її словами, хотіла бути похованою. Він і досі кашляв і тримався за груди, доки Орест і Леандр копали яму, до якої покладуть мертве тіло. Коли ж над трупом почали кружляти мухи, Мітрос заповзявся їх відганяти в проміжках між нападами кашлю.
Очі старої і досі були наполовину розплющеними, й Оресту часом здавалося, що попри свою непорушність вона просто на мить знепритомніла або ж і тепер має здатність за ними спостерігати, слідкуючи за тим, як вони з Леандром готують для неї могилу. Коли ж настав час опускати тіло до викопаної ями, усі троє завагалися. Вони просто стояли там і дивилися.
А потім Мітрос підійшов до старої і взяв її за руку. Леандр сів на землю, дивлячись перед собою. Собака відповз у затінок.
І тут Орестові сяйнуло: він зрозумів, що має зробити. Він став дуже рівно, розправив плечі так, аби перебувати в центрі уваги обох своїх товаришів. Він поглянув на тіло старої і пригадав ту пісню, що її співала селянка над своїм чоловіком, який помер, випивши води з отруєної криниці. Орест прочистив горло і почав співати. Він не мав певності в тому, що правильно вимовляє всі слова, однак мелодію пам'ятав чудово. А ще він прекрасно пам'ятав ту силу, з якою селянка спрямовувала свою пісню в небеса. І Орест, як вона, звів очі до неба. Коли він не пам'ятав слів, то повторював попередній куплет або вигадував щось своє. А помітивши, що Мітрос кивнув Леандрові, заспівав іще голосніше. І тоді Мітрос просунув руки під плечі старої, а Леандр став навколішки й узяв її за ноги. Дуже повільно вони підтягли її до краю могили, обережно опустили на дно, а потім засипали землею.
Коли всі троє вже поверталися до будинку, а собака біг позаду, Леандр запитав Ореста, звідки він знає, як голосити. І тоді Орест знову пригадав ту сцену: чоловік лежить на землі і б'ється в передсмертних судомах, на нього невблаганно дивиться вартовий, а жінка з дитиною на руках стоїть і голосить у високе небо. Тепер усе це здалося йому таким далеким, наче з іншого життя, чи як щось, що відбувалося зовсім не з ним.
— Не пам'ятаю, звідки я це знаю,– відповів Орест.
А потім Мітрос порався на кухні, Леандр пішов працювати на поле, а Орест спустився на свою улюблену скелю, сподіваючись, що Леандр невдовзі до нього приєднається і розповість, які має плани. Однак Леандр того вечора на скелі не з'явився.
Орест, доки йому вистачало терпіння, сидів і дивився на море, слухаючи, як хвилі щосили налітають на каміння й розбиваються об нього, а потім, так і не дочекавшись Леандра, пішов до будинку, де застав Мітроса на кухонній підлозі – його душив кашель, і горлом ішла кров. Орест вийшов на двір і свиснув так, як було умовлено, кличучи Леандра негайно повернутися до будинку. Потім він знову пішов на кухню й поклав Мітросову голову собі на коліна.
Усю ніч вони з Леандром просиділи біля Мітросового ліжка, доки той спав, прокидався від спазматичного кашлю і знову засинав. А потім товариші принесли йому поїсти й упевнилися в тому, що йому зручно лежати поруч із собакою, котрий витягся за спиною в Мітроса.
— Нам треба йти,– сказав Леандр.– Досі нам щастило, але рано чи пізно сюди прийдуть люди, і тоді ми не зможемо дати їм гідний опір.
— Я не зможу піти,– сказав Мітрос.
— Ми дочекаємося, коли тобі буде краще,– сказав Леандр,– коли твій кашель минеться.
— Я не зможу піти,– повторив Мітрос.
— Чому? – запитав у нього Орест.
— Стара жінка сказала мені, що, коли я залишуся, тут чекатиме смерть.
— На нас усіх? – поцікавився Орест.
— Ні, тільки на мене.
— А ми? – запитав Орест.
— Вона розповіла мені про все, що буде,– відповів йому Мітрос.
— Щось погане? – уточнив Орест.
Мітрос не відповів, але кілька секунд дивився Орестові в очі, ніби вирішуючи, що йому сказати.
— Можеш нам розказати,– заохотив його Леандр.
— Ні, не можу,– відповів Мітрос.
Після цього він заплющив очі й лежав непорушно. Орест і Леандр залишили його сплячим, а самі вийшли до кухні.
Коли вони знову почули Мітросів кашель, одразу повернулися до нього. Очі його були розплющені. Він простяг руку й ухопив Ореста за зап'ясток.
— Чи ти. – почав Мітрос, але потім закашлявся.
— Тобі не треба розмовляти,– сказав Леандр,– краще відпочинь.
— Я хочу сісти.
Вони допомогли Мітросові сісти. Увесь цей час він не випускав Орестової руки.
— Чи ти їм розкажеш? – запитав він в Ореста.
— Розкажу їм що? – запитав той.
— Що я був з тобою всі ці роки, про стару жінку, про собаку й про цей будинок? Чи розкажеш ти їм про все, що з нами сталося, про все, що ми зробили?
— Розкажу кому? – запитав Орест.
Леандр поклав долоню на плече Оресту, відтягаючи його від хворого. Мітрос відпустив його руку.
— Ми розкажемо їм, що ти був щасливий,– сказав Леандр,– що за тобою був добрий догляд і що ми тебе дуже любили, що піклувалися про тебе і що з тобою не сталося нічого поганого, зовсім нічого. Ось що я їм розкажу, і Орест теж розкаже. Це буде найперше, що ми зробимо, коли повернемося додому.
— Оресте,– почав Мітрос.
— Я тут, Мітросе,– відгукнувся той.
— Можливо, те, що вона передрекла, і не збудеться,– прошепотів хлопець.
— Але що вона тобі сказала? – запитав Орест.
— Ти їм розкажеш? – іще раз спитав у нього Мітрос, ігноруючи поставлене йому запитання.
— Так. Обіцяю.
— Їм усім? Моєму батькові й матері, усім моїм братам? У мене можуть бути й інші брати чи сестри, котрих я ніколи не бачив.
— Ми розкажемо їм усім.
Після цього Мітрос знову ліг і заснув. Увечері Орест пішов до Леандрової кімнати й ліг у його ліжко, але Леандр до нього не приєднався. Натомість, він усю ніч ходив між кухнею та кімнатою, в якій лежав Мітрос. Орест до самого ранку вслухався в його кроки.
Уранці Орест, мабуть, забувся коротким сном, бо прокинувся він від доторку Леандрової руки, котрий поклав долоню на його плече.
— Мітрос перестав дихати. Уже досить давно,– прошепотів Леандр.
— А ти не пробував його розбудити? – спитав Орест.
— Він не спить,– відповів Леандр.– Він помер.
Вони просиділи над тілом товариша до самого вечора, коли сонце вже перестало пекти, і потім віднесли його туди, де раніше поховали стару. Собака біг слідом за ними, нашорошивши вуха, неначе він дослухався до якихось віддалених звуків. Коли вони були вже готові опустити Мітросове тіло до ями, в якій лежала стара, Леандр одними очима попрохав Ореста заголосити й над Мітросом. Орест підійшов ближче до краю і присів. Він тихо заспівав слова так, як їх пам'ятав, поступово стишуючи голос, аж під кінець він зробився ледве чутним.
Коли могилу було вже засипано, пес, здавалося, утратив спокій. Він посидів над нею разом з хлопцями, а потім нерішуче пішов за ними назад до будинку, тихенько підвиваючи. На кухні він сів на своє звичайне місце. Орест дав собаці їсти та пити, злегка потріпав його по голові й ніжно до нього заговорив.
Він уже знав, що Леандр готується звідси піти. Вони про це не говорили, але Орест точно знав, що Леандр збирається зробити саме це. От тільки що в такому разі станеться зі собакою?
Прокинувшись уночі, Орест пішов до Леандрової кімнати і ліг поряд з товаришем. Собака вмостився поруч. Леандр посунувся, даючи Орестові місце, а потім обійняв його і пригорнув до себе. І тільки тут Орест зрозумів, що вони обидва однаково бояться того, що з ними станеться, коли вони залишать будинок.