Він перестав спати в їхньому з Мітросом ліжку, натомість щовечора чекав, коли Леандр піде до своєї кімнати, й лягав поряд з ним. Собака теж був із ними. Орест почав з нетерпінням чекати настання ночі, щоб знову пережити ці години єднання з Леандром, а потім прокинутися поруч з ним уранці.
Однієї ночі Леандр, здавалося, ніяк не міг заснути. Він крутився та совався в ліжку якийсь час, а потім у цілковитій темряві вони з Орестом обійнялися, лежачи без сну і дивлячись один на одного широко розплющеними очима.
— Я хочу побачити свого діда, якщо він іще живий,– сказав Леандр.– Він мав лише двох синів, і один з них помер, а інший, мій батько, мав лише одного спадкоємця – мене. Можливо, дідусь на мене чекає. Іанті, моїй сестрі, було тільки десять, коли мене викрали. Зараз вона вже доросла жінка і теж на мене чекає. І мої батьки чекають, і дядьки та тітки, й інші дід з бабою, батьки моєї матері, чекають на мене теж.
— А я не знаю, хто на мене чекає,– сказав Орест.– Можливо, саме це й намагався мені сказати Мітрос, що мого повернення зовсім ніхто не чекає.
— На тебе чекає мати,– заперечив Леандр,– і Електра теж.
— Але не батько?
— Твій батько мертвий.
— Хто його вбив?
Леандр довго не відповідав, а потім притис Ореста ближче до себе і прошепотів:
— Досить і того, що він помер.
— Моя сестра Іфігенія теж мертва,– сказав Орест.
— Я знаю.
— Я бачив її смерть,– продовжив Орест.– Ніхто з них не знає, що я бачив, як вона помирає. А ще я чув її голос, чув, як кричить моя мати, бачив, як її відтягають геть.
— Як вийшло, що ти все це бачив?
— Я був на пагорбі над табором. Мене залишили гратися у двобій на мечах із солдатами, та солдати по якомусь часі втомились і я залишився сам у наметі. Я трохи поспав, але прокинувся від ревіння худоби. Тоді я вийшов з намету і ліг на землю на краю схилу, саме над тим місцем, куди привели жертовних телиць, і дивився, як їх різали. Я чув їхні крики, жахливі передсмертні крики, що линули ніби прямо з їхніх животів. А потім я побачив кров, як вона б'є фонтаном. І там був мій батько разом з іншими чоловіками, яких я теж знав. Я відчував запах крові та запах нутрощів зарізаних тварин, крові та нутрощів, що були всюди. Я вирішив побігти вниз до батька чи, можливо, знайти свою матір та Іфігенію. Але раптом я їх побачив. Вони йшли з процесією, йшли на чолі процесії; Іфігенія й моя мати йшли попереду, за ними – усі інші, а позаду них були чоловіки. Коли вони наблизилися, запала могильна тиша. Я бачив, як моїй сестрі відрізають волосся. Потім її змусили стати на коліна. Її руки та ноги були міцно зв'язані. А потім я почув її голос і голос моєї матері. Їм чимось позатуляли роти, щоб вони припинили кричати. А потім мою матір кудись відтягли, а Іфігенія спробувала дотягтися до батька, та вони відтягли її назад. А потім вони накинули їй на голову якусь шмату, щоб вона нічого не бачила. А потім чоловік, що стояв поруч з батьком, повільно підійшов до неї, тримаючи в руці ніж. Те, чим сестрі затулили рот, мабуть, випало – й вона почала кричати. Її крики були такими самими, як у телиці. А потім вона впала, і її тіло віднесли геть.
— І що сталося потім?
— Потім я пішов до намету, ліг і почав чекати. Кількоро чоловіків увійшли й запитали, чи я не хочу ще пограти у двобій на мечах, але я сказав їм, що вже награвся. А потім прийшов мій батько й почав зі мною бавитись, а потім він посадив мене собі на шию й возив по всьому табору.
— А де була твоя мати?
— Я був з людьми мого батька. Мабуть, я проспав у його наметі кілька ночей, бо я пам'ятаю, як вони дуже голосно розмовляли і як радісно кричали, коли дізналися, що кораблям уже можна відпливати, бо напрямок вітру змінився. Коли вітер змінився, увесь табір ніби збожеволів, усі бігали та поспішали. Вони й забули про моє існування, та Ахіллес помітив мене і відвів до мого батька. А потім батько знову посадив мене собі на шию і проніс через увесь табір до намету, в якому була моя мати. А потім ми зібралися й поїхали додому.
— Ти розповів своїй матері про те, що бачив?
— Спочатку я сумнівався, чи вона знає, що Іфігенія мертва, думав, можливо, вона запитає в мене чи в когось іще, що ж було після того, як її відтягли геть. Вона ж не бачила, що сталося. А я бачив усе. Моя мати нічого не бачила, а Електри взагалі там не було. Там був тільки я і ще ті люди, цілий натовп чужих людей, і з ними мій батько.
— Ти хочеш повернутися додому, до матері й Електри?
— Іноді зовсім не хочу. Але тепер усе може бути інакше.
— Нам треба вирішити.
— То ми підемо й заберемо з собою собаку?
— Нам доведеться привчити до себе собаку, якщо ми хочемо, щоб він за нами пішов. А ще доведеться запастися їжею, щоб узяти її з собою. Треба забрати з собою стільки харчів, скільки ми зможемо понести. І ще, звичайно, воду.
Орест поклав руку Леандрові на груди, щоб показати, як йому страшно. Товариш його обійняв.
Лежачи без сну всю ніч аж до світанку, Орест знав, що й Леандр не склепив повік. Він відчував, що товариш лежить з розплющеними очима й думає. Йому хотілося повернутися в ті часи, коли стара і Мітрос іще були живі, чи в ті незбагненні дні, коли його мати з Іфігенією та ним самим тільки вирушили до батькового табору, що готувався до війни і так привітно зустрів малого Ореста.
Леандр поворухнувся, й Оресту зробилося цікаво, чи настануть коли-небудь часи, коли він згадуватиме оці ночі, проведені з Леандром, ночі, коли вони були тільки вдвох, лежали без сну і шепотілись, а пес простягся за спиною, і стара з Мітросом були неподалік у своїй могилі. Орест лежав і дивився, як Леандр підвівся і почав одягатись, готуючись до прийдешнього дня. Йому теж треба вставати й починати готуватися в дорогу. Він займеться пакуванням харчів. І Орест почав подумки складати перелік усього, що їм може знадобитися в цій довгій подорожі.
Того ранку, коли вони мусили вирушити в дорогу, хлопці застали на кухні собаку, що нерухомо лежав на підлозі з висунутим язиком, начебто потерпав від спраги. Але коли йому налили води, пес не захотів її пити.
— Пес помирає,– сказав Леандр.– Він не хоче з нами йти.
Собака не виявив спротиву, коли хлопці його підняли й понесли до місця, де було поховано стару жінку та Мітроса. Вони просиділи поряд з могилою цілий день. Хтось один приносив їжу й питво, та собака від усього відмовлявся. Він лише жалібно скиглив, але скоро і це припинилося. Навіть після того, як настала ніч, хлопці продовжували сидіти над ним і шепотіти ласкаві слова, до собаки, до старої жінки й до Мітроса. А потім вони вже сиділи мовчки. Тишу порушувало лише нерівне дихання пса. А потім і дихання зникло.
Уранці, коли зійшло сонце, вони втретє почали копати. Потім поклали труп собаки до тіл старої жінки та Мітроса. Щойно це було зроблено, хлопці повернулися до будинку й узяли все, що приготували для подорожі. Леандр сказав, що вирушати треба якомога скоріше, щоб устигнути пройти значну частину дороги першого ж дня.
Електра
е дуже далеко від палацу є сходи, що спіраллю спускаються в низину; колись у ній був сад. Деякі сходинки розбиті, дві чи три – майже зовсім випали під дією часу, а можливо, через змій, що залюбки влаштовують свої кубла в отворах між камінням. Внизу кволі дерева борються за життєвий простір із чагарниками, що дико розрослися без людського догляду. Коли моя сестра була ще жива, ми завжди сюди приходили, якщо хотіли поговорити подалі від зайвих вух. У надвечірніх сутінках пташиний щебет робився голоснішим, майже затятим. Можливо, той гамір був лише викликом численним ласкам, що їх було повно в цій місцині. Й ми з сестрою могли бути певні, що, коли хтось вороже до нас налаштований і заховався між деревами, він усе одно нас не почує.
Моєї сестри немає більше серед живих. Вона вже ніколи не прийде до цього саду.