— Нарешті мій брат повертається,– прошепотіла я.– Орест повертається.
— Ні,– відповіла Іфігенія. Її голос, принаймні, той голос, що це сказав, був точнісінько як у неї, звучав майже голосно.
— Ні,– підтвердив і батько. Його голос, щоправда, звучав тихіше.
— Я маю йти, щоб побачити свого брата та привітати його з поверненням,– сказала я їм.
І тоді мене вже ніхто не тримав. Я полегшено всміхнулася, подумавши, що батько й сестра могли перенестися до входу в палац і будуть там поруч зі мною, коли прибуде Орест. З усіх ніг я кинулася бігти коридором, що вів до парадних дверей. На дворі гудіння чоловічих голосів зробилося дужчим і більш злагодженим.
Коли ж я почула радісні вигуки та свист, мені надзвичайно захотілось опинитися зараз біля своєї матері, щоб Орест у найперші ж хвилини побачив, як ми стоїмо вдвох і вітаємо його з поверненням додому.
Коли першого хлопчика підняли на руки й показали натовпові, вигуки привітання лунали далі, але я помітила, що людське піднесення швидко згасає і змінюється занепокоєнням. Дехто заозирався навколо, ніби шукаючи свідків того, що побачив сам, ніби бажаючи пересвідчитись у тому, що й інші помітили бліде обличчя хлопчика та його перелякані очі, що швидко бігали натовпом, як у дикого звіра, котрого довгий час тримали в клітці, а потім випустили, і він тепер лякається шуму свободи.
Мати впіймала мою руку й тримала її. Вона приглядалася, зітхала та тихесенько зойкала, потім почала кричати на тих, хто стояв поблизу, вимагаючи від них, аби Ореста одразу ж підвели до неї, кажучи, що не можна дозволити юрбі підкидати його в повітря, бо він – син Агамемнона й заслуговує на особливе ставлення, із ним мусять поводитися не так, як з усіма іншими. І лище тоді я помітила Еґістуса, котрий стояв у натовпі. Його лице було напруженим і занепокоєним, брови насупились, а очі дивилися в землю. Коли він підвів голову, то зустрівся зі мною поглядом. І тоді мені стало ясно, що Ореста немає серед звільнених. Я дивилася на те, як інших хлопців підкидають у повітря, як натовп вітає їх голосними викриками, а родичі та близькі друзі полегшено зітхають, і розуміла, що мого брата серед них немає. А потім я зауважила неспокій і острах у поведінці деяких чоловіків, коли вони дивилися на мою матір, і збагнула, що вони теж про це знають. Можливо, про це знає кожен. Єдиною людиною, хто ні про що не здогадується, була моя мати, котра була вся жагуче чекання, котра, осліплена своїм нетерпінням, не бачила більше нічого.
Доки хлопців забирали додому їхні щасливі родини, я спостерігала за Еґістусом. Коли натовп потроху розійшовся, він залишився стояти в товаристві лише двох родин, чиї діти також не повернулися. Люди оточили його щільним кільцем, а Еґістус почав їх заспокоювати, намагаючись розвіяти їхні страхи й даючи всілякі запевнення. Дуже швидко біля входу до палацу залишився тільки він і моя мати. Я стояла поруч із нею, а мати дивилася на нього з неприхованим гнівом.
— Де Орест? – запитала вона Еґістуса.
— Я не знаю,– відповів він.
— Хіба ти не міг дізнатися?
— Я думав, що він перебуває з іншими хлопцями,– відповів Еґістус.
— Невже? – не повірила мати.
Її тон був холодним і спокійним, але в голосі вчувалася лють.
— То ким був той вістовий, що залишив по собі сморід? – поцікавилася вона.
— Він прийшов, аби повідомити мені, що хлопці вже в дорозі.
— І що Ореста з ними немає?
Еґістус схилив голову.
— Його знайдуть,– сказав він.
— Накажи поставити переді мною солдатів, які привели хлопців,– сказала моя мати.
— Вони не були з хлопцями від самого початку,– відповів їй Еґістус.– Вони тільки супроводжували їх частину дороги.
— Накажи негайно їх наздогнати, якщо вони вже пішли, та привести до мене. Зроби це зараз же. Я достатньо це все терпіла й більше не дозволю, щоб ти поводився зі мною таким чином.
Я трималася подалі від матері, проте з коридора долинали голоси чоловіків, які збиралися групами, звіддаля чулося відлуння материних наказів, і слуги поводилися дуже тихо, з чого я зрозуміла, що протистояння матері й Еґістуса набуло загрозливої форми, що довкола мене розігрується серйозна боротьба. Тихесенько я вислизнула з палацу та пробралася на батькову могилу, однак і там атмосфера була дуже напруженою, і я зрозуміла, що ніяким шепотом, ніякими молитвами не зможу змусити його дух вийти за межі царства мертвих.
Того вечора я підійшла до дверей покоїв моєї матері та почула, як вона плаче, а ще я почула, що Еґістус говорить їй щось заспокійливе, та вона не бажала слухати, бо наказала йому замовкнути й забиратися геть. Наступного ранку я прокинулася від нових криків, що долинали з-за стін палацу. І знову в коридорі говорило одразу багато чоловіків. Я ретельно дібрала одяг і вдяглася. Я збиралася знайти матір і Еґістуса й бути з ними хоча б для того, щоб почути підтвердження того, що мені повідомив один із охоронців, ніби Орест і ще двоє хлопців якимось чином зуміли втекти з того місця, де їх тримали за наказом Еґістуса, котрий не лише весь цей час знав, куди було відправлено викрадених дітей, але й ніс відповідальність за все, що з ними сталося.
Теодот – дід Леандра, одного з тих, хто так і не повернувся додому,– разом із батьком третього відсутнього хлопця, Мітросом, у супроводі кількох небайдужих друзів прийшли до палацу й вимагали аудієнції з моєю матір'ю й Еґістусом.
З усіх чоловіків, що залишилися тут, коли мій батько пішов на війну, Теодот був найбільш шанованою й найбільш поважною людиною. Він не раз уже приходив до палацу, щоб обговорити можливе місце перебування викрадених дітей, постійно наголошуючи на тому, що Леандр є його єдиним онуком.
Я привіталася з цими чоловіками, коли зустріла їх у коридорі, де вони чекали. Потім слідом за ними увійшла до материного покою і стала в кутку, спостерігаючи за тим, як Теодот, навіть не глянувши в бік Еґістуса, заговорив до моєї матері й повідомив їй, як вони дізналися від інших викрадених хлопців, що Орест, а також Теодотів онук Леандр і Мітросів син, якого теж звали Мітросом, однієї ночі втекли з ув'язнення. Він сказав, що трійця вбила одного з вартових, а потім зникла буквально за декілька днів до звільнення хлопців, і ніхто не знає, куди вони поділися.
— Їх знайдуть,– сказала моя мати так, ніби щойно почуте не було для неї новиною.– Я вже віддала наказ, аби їх негайно знайшли.
— Хлопців били й погано з ними поводилися,– сказав Теодот, доки всі інші покірно стояли в нього за спиною.– Дехто мало не помер від голоду.
— Це нас не стосується,– відповіла моя мати.
Теодот зовсім невесело їй усміхнувся. Він схилив голову на знак того, що розуміє, чому вона так говорить, але не йме віри її словам. Потім він уклонився й мені, але ні він, ні жоден із чоловіків, які з ним прийшли, навіть не глянули в бік Еґістуса. Така поведінка свідчила про те, що вони вважали його не гідним навіть їхнього презирства.
За декілька днів двох солдатів, що супроводжували викрадених хлопців дорогою назад, було приведено до палацу і поставлено перед моєю матір'ю, наче бранців. Їм було наказано чекати в коридорі, доки в материному покої збиралися батьки викрадених дітей, а також Теодот і Мітрос. Проходячи повз цих двох солдатів, я повернула голову й уважно на них подивилася. Вони, здавалося, тремтіли від страху. І знову я ввійшла до материного покою і стала в кутку.
Коли обох охоронців поставили перед нею, вона одразу ж підняла руку, забороняючи їм говорити.
— Нам відомо, що він утік із двома іншими, тож немає потреби про це розповідати,– сказала моя мати.– Нам лише потрібно, щоб ви їх знайшли, усіх трьох. Ви мусите мати якісь ідеї щодо того, куди вони могли піти після втечі. Тому я вам кажу, ідіть їхніми слідами, знайдіть їх і приведіть сюди. Нічого більше й нічого менше. Ніяких виправдань. Рушайте цієї ж миті. Мене це все дуже мучить.
Один із охоронців спробував заговорити.
— Я не бажаю нічого чути,– зупинила його моя мати.– Якщо ви маєте щось запитати, запитайте в Еґістуса, коли звідси вийдете. Я просто хочу бачити свого сина, й усе. Більше мені нічого не потрібно. Я не бажаю нічого від вас вислуховувати. І я не бажаю одного дня дізнатися, що з ним або з його товаришами щось сталося чи що з ними погано поводилися. Якщо я почую хоч натяк на скаргу від них, то власноруч повідрізаю вам обом вуха.