Вони покірно вийшли, Еґістус – слідом за ними. Доки виходили й інші, я чекала в кутку, дивлячись на те, як моя мати сидить і, вочевидь, пишається собою. Вона дуже ніжно та м'яко спочатку торкалася свого обличчя, а потім лагідно гладила пальцями себе по голові. Її погляд був таким самовдоволеним, як у павича з розпущеним хвостом. Вона сиділа, наче перед великим зібранням, і мала вигляд людини, що може у будь-який момент усіх повиганяти чи віддати наказ, який усіх вразить своєю значущістю чи неприхованою загрозою. Однак, помітивши мене, вона встала й усміхнулася.
— Буде так чудово, коли нарешті Орест знов опиниться вдома,– промовила вона, ніби й досі зверталася до великого зібрання.– Можливо й на краще, що він не прибув з іншими й уникнув підкидання тією юрбою. Я попіклуюся, щоб його привезли зовсім скоро. Разом з іншими двома хлопцями. Вже за день або два.
Вона тепло всміхнулась. А мені одразу ж захотілося якомога швидше піти до своєї кімнати. Мені здавалося, що вона решту дня тільки те й робитиме, що примірятиме одяг, погладжуватиме своє обличчя та зачісуватиме волосся, репетируючи сцену зустрічі з Орестом, коли можна буде постати перед усіма в ролі щасливої матері, котра зустрічає свого обожнюваного сина.
У наступні місяці Теодот разом із Мітросом часто приходив до палацу. Їх завжди приймали дуже офіційно, іноді запрошуючи й інших старійшин, котрі могли б бути свідками того, як моя мати з великою гідністю та повагою пропонує їм набратися терпіння і зачекати. Навіть попри те, що Еґістус, на якого всі нишком кидали косі погляди і який проводжав гостей, коли аудієнцію було завершено, був присутній на кожній із подібних зустрічей, старійшини ніколи не дивились і не зверталися до нього особисто.
Ми з матір'ю часто говорили про Ореста й про те, де він може бути. Я знала, що її стосунки з Еґістусом зробилися дуже складними, тому за будь-якої можливості сідала їсти без них і щодня ходила на батькову могилу, щоб повернутися звідти разом із його духом, який незримо летів за мною. А ще я пошепки зверталася до Іфігенії, однак її присутність, як і присутність мого батька, більше ніколи не була такою явною, як того першого разу; часом я взагалі майже її не відчувала.
Я усвідомлювала, що навколо мене зростає напруженість. Бували дні, коли з коридорів палацу не було чутно жодного звуку, коли моя мати зовсім не виходила зі своїх покоїв, а Еґістус, здавалося, зробився ще тихішим, ніж зазвичай. Протягом якогось часу вони нікого не приймали, нікого взагалі. Коли я знічев'я проходила коридорами, бачила нерухомих вартових, що застигли, наче мармурові статуї.
Одного ранку я прокинулася від звуку чоловічих голосів. Теодот і Мітрос прийшли з десятьма іншими старійшинами, котрі стояли позад них рівною шерегою, а ще далі були приведені кожним із них родичі та васали. Проминувши вартових, я вийшла з палацу і підійшла до Теодота. Виявилося, моя мати вже якийсь час відмовлялася приймати батька та діда викрадених хлопців, а Еґістус навіть сказав їм узагалі не приходити до палацу, доки їх не покличуть.
— Перекажи своїй матері, що ми вимагаємо, аби нас до неї допустили,– сказав мені Теодот, а Мітрос і всі інші, що стояли позад них, згідливо закивали.
Я вказала на прочинені двері до палацу на знак того, що вони можуть, якщо хочуть, вільно зайти всередину. Я поговорила з вартовими, сказавши їм, що моя мати виявила бажання прийняти цих відвідувачів. Я побігла вперед, а Теодот і Мітрос, за якими йшли й усі інші чоловіки, поволі рушили коридорами, що вели до покоїв моєї матері. Та швидко їх зупинили інші вартові, котрі, здавалося, збіглися з усього палацу.
— Пропустіть мене,– сказала я вартовим, і вони послухалися.
У своєму покої мати стояла біля вікна, а Еґістус сидів віддалік. Вони дивилися одне на одного важкими поглядами, так, наче щойно було сказано щось неприємне чи якісь жорстокі слова от-от могли прозвучати. Вони обоє повернулися в мій бік і глянули з однаковою люттю та похмурою рішучістю в очах.
— Скажи чоловікам зачекати,– сказала моя мати.– Я прийму їх, але не одразу і тільки двох із них.
— Я – не твоя служниця,– відповіла я.
Еґістус підвівся і глянув на мене так, що я злякалась і захотіла втекти якомога далі. Та я пересилила себе й, набравшись сміливості, пройшла через кімнату і стала поруч із матір'ю. Коли Еґістус вийшов із кімнати, за дверима одразу ж зробилося гамірно від чоловічих голосів. Невдовзі двері відчинились і до покою ввійшли старійшини. Мітрос ішов першим, а Теодот – останнім. Вони зупинилися, дивлячись у лице моїй матері.
Еґістус тихо пройшов у куток, і тоді моя мати сіла, перетнувши кімнату як людина, що має сотню важливих думок і турбот. Вона зручно вмостилась у кріслі і лише потім поглянула на Теодота.
— Як ти насмілився привести натовп у мої покої? То це така твоя вдячність? За все мною зроблене?
Теодот увічливо до неї всміхнувся і вже намірився щось відповісти, коли Мітрос його перебив.
— Після всього тобою зробленого? І що ж ти зробила? – запитав Мітрос. Його лице пашіло від гніву.
— Я невтомно працювала над тим, аби забезпечити повернення всіх трьох хлопців додому,– сказала моя мати.– Коли перші два охоронці не повернулися, ми послали на пошуки інших. То були одні з наших найвірніших...
— Але перед тим ти викрала наших дітей,– перебив її Мітрос.– Це було зроблено за твоїм наказом. Подумати тільки, і свого власного сина!
Розлючений Еґістус рушив до Мітроса, та був відштовхнутий одним із чоловіків. Моя мати приклала долоню до вуст і широко розплющеними очима дивилася прямо перед собою. Коли Теодот ще раз спробував заговорити, Мітрос знову його урвав на півслові.
— І ти, ти сама вбила свого чоловіка,– сказав він моїй матері прямо в очі.– Ти зробила це власноруч, своєю рукою.
Мати встала. Кількоро чоловіків кинулися до дверей і хутко вибігли з кімнати.
— Ти змусила нас сидіти і їсти, доки його тіло лежало там і холонуло, а потім примусила нас удавати, ніби ми не помічаємо твого задоволення. Ти змусила нас жити так, ніби нічого не сталося. Ти залякала нас, аби ми мовчали.
— Досить! Зупинися! – закричав Теодот на Мітроса.
— Ми прийшли, щоб сказати, що хочемо послати на пошуки хлопців невеличке військо,– продовжив Теодот.– І весь цей час, коли ми намагалися потрапити до палацу, ми хотіли з тобою обговорити цю справу.
— Ти викрала хлопців,– сказав Мітрос, показуючи на мою матір.– Ти наказала їх викрасти, щоб нас залякати. І саме твоя рука, а не чиясь інша, тримала той ніж, яким було вбито Агамемнона. Це не було виконанням твого наказу, ти сама вчинила цей злочин. О так, це зробила ти сама!
— Мій друг божеволіє від горя через втраченого сина,– сказав Теодот.– Його дружина дуже слабка. Можливо, їй уже не довго залишилося жити.
— Я божеволію від правди,– знову встряв у розмову Мітрос.– Я щойно сказав чисту правду. Чи хтось із присутніх заперечить? Чи, можливо, хтось скаже, що це неправда? Можливо, ти? Так, саме ти!
Він подивився на Еґістуса, котрий тільки знизав плечима.
Коли Мітрос перевів погляд на мене, я майже всміхалася. Те, про що знали покоївки та кухарки, те, про що вартові шепотілися по кутках, нарешті було вимовлено вголос, уперше за весь цей час. І тепер, коли правду засвідчили привселюдно, я з легким серцем підійшла до матері, міцно вхопила її за руки й почала трусити.
Коли я знову повернулася лицем до чоловіків, які й досі були в кімнаті, то помітила, що одні почувалися дуже ніяково, а інші мали рішучий і безстрашний вигляд, вочевидь, підбадьорені тим, що сказав Мітрос і що я щойно зробила.
І тоді я подивилася в бік Еґістуса. Він знову почав пропікати мене очима. Раптово злякавшись, я швидко відійшла подалі. Коли ж я знову на нього глянула, то побачила, що його погляд зробився важчим і ще більш напруженим. Він так свердлив мене очима, ніби в кімнаті більше нікого не було, ніби це я, і ніхто інший, публічно звинуватила свою матір у викраденні мого брата та вбивстві мого батька, ніби саме зі мною йому доведеться мати справу, коли ці чоловіки підуть геть.