— Ти – просто істерик. Мене не цікавить нічого з того, що ти говориш,– сказала моя мати Мітросу перш, ніж повернутися до Теодота.– І ніякого війська, ні маленького, ні великого, не буде послано без мого наказу.
— Ми мусимо їх розшукати,– сказав їй Теодот.
— Ми вже послали на пошуки людей, що добре знають місцевість, і тепер із нетерпінням чекаємо їх повернення,– сказала моя мати.– Давайте зустрінемося іншим разом, трохи пізніше, коли стихнуть пристрасті. І можливо, ти переконаєш свого друга забрати вимовлені ним сьогодні слова назад? Я бачу, що він своїми брехнями збурив і без того хиткий душевний спокій моєї дочки. Вона не зовсім здорова.
Та чоловіки не здавали позицій.
Моя мати знову встала й вивищила голос.
— Я наполягаю на тому, що ви негайно ж підете, і якщо ти,– вона показала на Мітроса пальцем,– ще хоч раз наблизишся до палацу, я накажу одразу ж тебе ув'язнити за розповсюдження огидної та принизливої брехні.
— Ти зарізала власного чоловіка ножем,– сказав Мітрос.– Ти одурила його. А потім ти зробила так, аби викрали твого власного сина, а разом із ним і мого сина, і синів усіх інших старійшин. Той негідник у кутку – лише твоя маріонетка.
Він знову вказав на Еґістуса.
— Я покличу вартових, і вони тебе викинуть із палацу.
— І твою дочку! – вигукнув Мітрос.
— Мою дочку? – перепитала моя мати.
— Накажи її теж убити.
Моя мати кинулася до нього і спробувала вдарити в обличчя, але Мітрос відхилився.
— Накажи її теж убити,– повторив він.– Ти ж уже раз замикала її в підземеллі,– він повернувся до мене й показав на мене пальцем,– і тримала там, неначе поганого пса, доки сама вершила свою криваву справу, вбиваючи власного чоловіка.
Він молотив ногами підлогу, коли двоє чоловіків витягали його з кімнати. Останнім виходив Теодот, який повернувся до моєї матері й прошепотів:
— Можливо, за декілька днів мені буде дозволено прийти одному? Це – просто ганьба. Ніхто з нас не міг припустити, що він поводитиметься подібним чином.
Моя мати подарувала йому криву, нарочито широку усмішку.
— Гадаю, тобі слід відвести свого друга додому.
Коли вони всі пішли, я помітила, що Еґістус і досі не зводив із мене очей. Та щойно мати повернулася до мене й намірилася щось сказати, я вилетіла з кімнати.
Пізніше, коли я вже майже спала, у мене з'явилося відчуття, ніби хтось стоїть у дверях. Я знала, хто то є. Я чекала на його прихід.
— Не заходь до моєї кімнати,– сказала я.
Еґістус усміхнувся, однак не рушив із місця.
— Ти знаєш, чому я тут,– сказав він.
— Не заходь до моєї кімнати,– повторила я.
— Твоя мати.– почав він.
— Не хочу нічого чути про мою матір,– перебила я його.
— Їй дуже важко дається чекання, а ці старійшини зовсім їй не допомагають. Ти мусиш ніколи не повторювати їй того, що почула сьогодні. Вона попросила мене донести це до твоєї свідомості.
— Мені не можна повторювати того, що всі чули, того, що було вимовлено за білого дня?
— І ще, коли твій брат повернеться додому, важливо, щоб ти не обговорювала з ним нічого з почутого сьогодні.
— Коли він повернеться?
— Ніхто не знає, де він є, але на повернення можна чекати будь-якої хвилини. І твоя мати сама розповість йому про все, що трапилося.
— Маєш на увазі, наговорить йому небилиць?
— Ти мене зрозуміла? Ні в якому разі ти не говоритимеш із ним про те, що було сьогодні сказано.
— Він усе одно дізнається. Йому хтось розповість.
— До того часу він уже звикне до наявного стану речей, до ролі його матері й до моєї ролі. Він знатиме, що ми дбаємо про інтереси кожного. А все інше належить минулому.
— І ти хочеш, аби він вам вірив? Після всього, що сталося?
— Чому б він не мав нам вірити? – запитав Еґістус, сміючись мені в очі.
— Я впевнена, що він віритиме вам, як і всі інші,– сказала я.
— Якщо я дізнаюся, що ти виявляєш неповагу до матері, то доведеться тобі познайомитися з тією стороною мого характеру, що її ти, можливо, іще не бачила. Під підземеллям є іще один поверх.
Він показав пальцем на підлогу, ніби я й без того не знала, де міститься підземелля.
— І твоя мати, як я вже казав, не бажає обговорювати нічого зі сказаного сьогодні. Ніколи й нічого. Навіть коли ти лишатимешся з нею наодинці. Вона вже сьогодні достатньо наслухалася.
Він навіть не завдав собі клопоту заперечувати те, що сказав Мітрос. Замість цього, Еґістусова вимога, аби я не повторювала цього в материній присутності, переводила сказане в площину реальності, перетворювала чутки на здійснений факт, а це, ясна річ, могло зруйнувати так ретельно вибудувану нею химеру, могло позбавити її спокою та впевненості у своєму становищі.
Вона вбила мого батька й кинула його тіло згнивати на сонці. Вона відправила мене й мого брата животіти в темряві. Вона влаштувала викрадення дітей. І от тепер їй забажалося просто відсунути все це вбік, як відсувають від себе тарілку з неторканою, неапетитною стравою.
Мені захотілося піти до неї в кімнату й наполягти на тому, щоб вона мене вислухала. Я бажала ще раз чітко повторити їй усе те, що вже сказав Мітрос, аби вона врешті затямила, що саме скоїла зі мною й Орестом, зробивши нас мимовільними свідками того, як вона, не попросивши дозволу в богів і не поралившись зі старійшинами, самовільно вирішила позбавити життя нашого батька. Мені потрібно пересвідчитись у тому, що вона почує мої слова, що і боги їх почують. Боги мають знати, що лише вона, і ніхто інший, тримала ножа, яким було вбито мого батька.
Я уявила собі, як вона повертається після того, як мою сестру було принесено в жертву. Я пригадала її мовчання та приховану лють, як швидко та несподівано міг змінитися її настрій, якою гіркою була її печаль, яким несамовитим гнівом палали її очі, як зверхньо вона з усіма поводилася.
І от тепер її викрито, нарешті сказано, відкрито та на повен голос, ким вона є. Вона є жінкою, охопленою нестримною жагою вбивства.
Коли вона стояла, чекаючи своєї черги, щоб привітати мого батька з поверненням, а Еґістус ховався зі своїми людьми в палаці, то був лише початок довгої вистави, вистави, що почалася з усмішок, а завершилася передсмертними конвульсіями.
Хіба вона не розуміла, що слуги знали про все, нею вчинене, що вони бачили, як вона виходила, залишивши скривавлене тіло мого батька у ванній кімнаті, що очі її в ту мить світилися радісним задоволенням і що звістка про те, що вона зробила, ширилася так само швидко, як полум'я пожежі в суху та вітряну погоду?
І все одно, вони з Еґістусом цілими днями розігрували свою виставу. Доки вони могли тримати нас у послуху, доки ніхто не нагадував їм про те, що вони вчинили, ці двоє могли жити у вигаданому ними світі. Тиша була їм потрібна, щоб продовжувати грати свої ролі, ролі ні в чому не винних людей, інакше їм довелося б розбиратися одне з одним і щось робити з нами всіма. Роль убивці та викрадачки дітей, я розуміла, не подобалася моїй матері. Вона, в якийсь спосіб, зуміла зробити це раз і більше ніколи на таке не піде. Її вчинок залишився в минулому, і про нього, на її думку, не слід навіть згадувати. А роль помічника вбивці та виконавця наказів, хай і таких жорстоких, я знала, далась Еґістусові не легко, він просто не міг не забажати більшої крові, більшої драми, більшої дикості.
Доки Еґістус стояв у дверях і дивився на мене з усією своєю неприхованою зловтіхою, я потроху починала розуміти, що, коли не погоджуся на роль слабоумної дочки, що, як дурна, усе ходить і ходить на могилу свого батька і розмовляє з духами, не чуючи нічого навколо себе й геть нічого не пам'ятаючи, моєму життю загрожуватиме небезпека.
І тоді я усвідомила, що допомагатиму своїй матері грати обрану нею роль цілковитої невинності, доки це буде потрібно. Я гратиму разом із ними в цій виставі й виконуватиму відведену мені роль слухняної дочки, котра пережила страшне горе, від якого частково втратила глузд і зробилася нетямущою, нешкідливою. Ми гратимемо ці ролі й тоді, коли повернеться додому мій брат.