— Ми будемо за тобою стежити,– сказав Еґістус.– А якщо твій брат повернеться, тоді ми стежитимемо за тобою з подвійною увагою. У будь-який час, коли тобі тільки захочеться побачити, що робиться під підземеллям, маєш просто мені про це сказати. Той поверх завжди до твоїх послуг. І буде найліпше, якщо ти цінуватимеш свою безпеку як і раніше, не виходячи за межі палацових земель. Ми завжди хотіли б знати, де ти є.
Щойно він пішов, я дала собі слово, що дочекаюся слушної години й уб'ю свою матір. І, коли випаде перша-ліпша нагода, я вб'ю Еґістуса теж. Я попрошу благословення в богів, аби вони допомогли мені це спланувати та домогтися свого.
За декілька днів після того пам'ятного випадку з моєю матір'ю, Мітросом і Теодотом, мене зупинив вартовий, коли я йшла коридором палацу, супроводжуючи батьків дух до його могили, де, як завше, мала трохи постояти, чекаючи, доки він повертатиметься до свого світу вічного спокою.
— Маю для тебе повідомлення,– сказав він.– Його передав тобі Кобон, Теодотів син. Він хоче, щоб ти прийшла в його дім. Він каже, що це терміново. Сам він не може сюди прийти. Він боїться. Вони всі бояться. І ти не повинна нікому казати, що я з тобою про це говорив.
— Мені заборонено виходити за межі палацових земель,– відповіла я.
— Він би не просив, якби це не було важливо.
Найпершої миті мені здалося, що не треба нікуди йти, що це може бути пасткою, влаштованою для мене Еґістусом. Я зважила можливий розвиток подій: як я звичайним робом виходжу в бічні двері, щоб пройти до батькової могили, чи як сміливо крокую коридором, спускаюся головними сходами та виходжу через центральний вхід, знаючи, що за мною пильнує охорона і що Еґістус негайно дізнається про мою витівку. Мене роздирали сумніви, що ж обрати: короткий спалах сміливості, гідне мене протистояння Еґістусові, після якого я знов опинюся в підземеллі? Ні, ще раз я вже цього не витримаю. Тож, я обрала бічні двері.
Стоячи над могилою батька, я пересвідчилася, що за мною ніхто не слідкує. Крадькома я прослизнула між могильними надгробками і знайшла стару стежину, густо зарослу травою. Вона йшла берегом пересохлого струмка, повз який колись проносили тіла небіжчиків до місця їх упокоєння. Тепер цією стежкою майже ніхто не ходив. Нікому не хотілося опинитись у цих непривітних місцях.
Що мене здивувало, коли я проходила повз будинки, в яких, я це точно знала, живуть великі родини, так це те, що з-за їхніх стін не долинало жодного звуку. На вулиці панувала сторожка тиша, і я, перебігаючи з однієї тіні до іншої, зрозуміла, що не треба було мені покидати палацових земель. Мене вже, напевно, хтось побачив, і, можливо, саме цієї хвилини, коли я ще тільки йду до будинку Теодота, котрийсь із охочих прислужитись Еґістусові вже доповідає йому про мій непослух.
Навіть у Теодотовому будинку стояла мертва тиша. Я обійшла його збоку та легенько постукала кісточками пальців у вікно. По якомусь часі почувся чийсь шепіт. Доки я стояла там і чекала, зсередини долинали й інші звуки: відкидання клямки, чиїсь кроки. А потім я почула жіночий голос. Минув іще якийсь час, а потім Раїса – дружина Кобона – та її мати знаком запросили мене ввійти. Тихим шепотом вони запропонували мені пройти слідом за ними до однієї зі внутрішніх кімнат, в якій було майже темно.
Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачила, що тут зібралася майже вся Теодотова родина: його дружина Дація, Раїсини батьки, її сестра з чоловіком і дітьми. Їх було п'ятеро чи шестеро, й усі вони тихо сиділи біля свого батька. А ще тут була сама Раїса та дочка Кобона, Іанта. Вона дивилася на мене з кутка кімнати, тримаючи стиснуті кулаки біля рота. Я не бачилася з нею, відколи вона була ще дитиною. А тепер вона вже була майже дорослою жінкою.
— Що сталося? – запитала я в них.
Мені ніхто не відповів, тільки котрийсь із малюків заплакав.
— Де Теодот? – запитала я.
— От через це ми й попросили тебе прийти,– відповів Кобон.– Думали, що ти можеш знати.
— Я нічого не знаю.
— Ті самі чоловіки, що забрали Леандра, прийшли вночі й по мого тестя,– пояснила Раїса.
— Цього разу вони взагалі з нами не розмовляли,– додала Іанта, і з її очей покотилися сльози.– Але минулого разу, коли забрали мого брата, вони сказали, що діють за наказом твоєї матері.
— Я – не моя мати,– сказала я і лише тоді помітила, якими звинувачувальними були їхні погляди. Я спробувала придумати, що ще можу сказати, щоб пояснити свою неспроможність їм допомогти. Однак, обмірковуючи свої наступні слова, я дозволила мовчанці тривати занадто довго. Якимось чином сталося так, що їхні звинувачувальні погляди намертво приклеїлися до мене.
— Але ти можеш її запитати,– м'яко проговорив Кобон.– Ти ж можеш запитати свою матір?
Мені було ясно, що, коли я зараз спробую пояснити цим людям, наскільки далека від своєї матері й Еґістуса, вони мені не повірять, бо це звучатиме зовсім неправдоподібно. Вони шукають допомоги для себе, і мої страхи та почуття їх зовсім не цікавлять.
— Я не маю влади,– сказала я.– Я – лише.
— Але це ще не все,– сказала Раїса, не даючи мені закінчити.
Я раптом усвідомила, що ще могло статися й уважніше подивилась в їхні обличчя, намагаючись у цій напівтемній кімнаті зрозуміти, чи не було в цієї родини відібрано когось іще.
— Що? – запитала я.– Скажіть мені.
— Мітрос,– відповів Кобон.
— Вони його теж забрали?
— Ми не знаємо.
— Він не у своєму будинку?
— Його будинку більше немає,– тихим голосом відповіла Раїса.– Я відведу тебе й покажу місце, де колись стояв його будинок.
— Виходити на вулицю небезпечно,– сказав її батько.
— Вони вже забрали мого сина й батька мого чоловіка,– відповіла йому Раїса,– тож тепер, якщо захочуть, можуть забрати й мене.
Їм і на думку не спадало, що на вулицю може бути небезпечно виходити не тільки їм, а й мені теж. Раїса жестом запропонувала мені йти за нею до виходу. Коли ми вийшли з будинку, я помітила, як гордо і з викликом вона тримається. Вона поводилася як жінка, готова добровільно піти до в'язниці, готова принести себе в жертву. А я йшла збоку, дуже повільно й обережно.
Коли ми дісталися місця, де колись височів будинок Мітроса, там не було геть нічого. Кілька дерев і якісь кущі – от і все. Від великого будинку та маслинового саду не залишилося й сліду.
— Ще два дні тому тут стояв будинок,– голосно сказала Раїса.– У тому будинку жила велика родина. І всі, хто проходив повз, знали, що цей будинок належить Мітросові. А сьогодні тут уже нічого немає. Ці дерева посадили вночі. Ще вчора їх тут не було. Їх звідкись викопали та перенесли сюди. Будинок було зруйновано вщент, а рештки вивезено геть. Фундамент засипали землею, посадили кущі. А де люди? Де Мітросова родина? Де його слуги? Хтось намагається зробити вигляд, ніби їх тут і не було, наче вони тут і не жили ніколи. Але вони тут жили. Я їх пам'ятаю. Я знатиму, що вони були, до останнього свого подиху!
На той час довкола нас уже зібралися люди, що стояли та слухали. І тоді Раїса повернулася до мене. Вона хотіла взяти мене за свідка всього, що тут відбулося. Я зрозуміла, що нічим не зможу їй допомогти, однак мені не хотілося, щоб вона подумала, ніби я перебуваю у змові зі своєю матір'ю та Еґістусом. Я стояла там, немовби лишилась одна на всьому світі. Мій погляд блукав порожнечею, де колись стояв будинок Мітроса. Коли ж я поглянула на Раїсу, то не схилила голови й не опустила очей. Вона своєю сміливістю додала сил і мені. Так хотілося сказати, що я – з нею. Але я вже вирішила, що не надам можливості нікому з цих людей переповісти моїй матері чи Еґістусу чогось крамольного, що я могла б тут сказати.
Єдине, чого мені тепер хотілося, щоб Раїса швидше повернулася додому, а також повернутися додому самій.
— Де мій син? – закричала Раїса до натовпу.– Де батько мого чоловіка? Де Мітрос і його родина?
Після цього вона подивилася на мене.
— Ти запитаєш у матері, де вони є?
Вона вимогливо дивилася на мене й чекала відповіді. Я розуміла, що, коли зараз розвернусь і піду від неї геть, усі вважатимуть мене спільницею моєї матері та її коханця. Але, з іншого боку, якщо я публічно висловлю власну позицію, за це доведеться відповісти.