Оскільки в ці дні я не бачилася зі своєю матір'ю, вона передала мені свою волю, мовляв, буде більш ніж незадоволена, якщо я не прийду на святкову учту, але виходити на вулиці міста, де розігруватимуть виставу, мені не бажано з міркувань безпеки.
Я уявляла собі, як увійду до парадної зали, коли там уже всі зберуться, як відчиню двері – й запанує раптово тиша, коли розмови стихнуть й увага всіх присутніх буде прикута до дверей і до мене. Я майже відчула на собі погляди десятків очей. Я вже бачила, як батько Діноса підходить до мене і прокладає мені дорогу, ведучи до головного столу. А потім, уявляла я далі, Дінос поверне до мене голову.
Увесь час після полудня покоївки займалися моєю зачіскою та шкірою. Нове вбрання забрали для останньої підгонки, а потім принесли назад. За годину до того, як гості зібрались, я була вже готова. Коли навколо моїх очей з'явилися чорні лінії, я попросила швачку та покоївок вийти, щоб залишитися на самоті й звести докупи думки. Однак я наказала одній зі служниць бути неподалік від моєї кімнати та повідомити мені, коли всі гості зберуться в залі.
Повільно я викликала дух моєї сестри. Я торкнулася свого обличчя, начебто це було її лице. Я шепотіла до свого батька. Коли служниця подала сигнал, я була вже готова. Я пройшла порожнім коридором до головної їдальні. Я зупинилася, чекаючи, доки слуги відчинять переді мною двері. А потім я увійшла досередини, самотня й урочиста, не дивлячись ні на кого окремо, але готова впіймати погляд кожного, хто на мене дивитиметься.
Першим, що я почула, був голос моєї матері. Вона розповідала історію про те, як, почувши про бунт, негайно звернулася до богів і, коли вони дали їй на те свій дозвіл, послала своїх найкращих людей на допомогу Діносу, щоб повстання було придушено якомога швидше та з якомога меншою кількістю жертв. Вона говорила про богів якось мимохідь, майже зверхньо, і це, на мою думку, не могло бути сприйнято кожним із присутніх ніяк інакше, як очевидна неповага.
А потім вона побачила мене. Я й досі стояла у дверях. Але варто тільки було мені звести очі, я одразу ж наштовхнулася на її погляд. Вона замовкла.
— О ні,– вимовила вона навіть голосніше, ніж усе, що говорила перед тим.– Мені казали, що з Електрою весь цей тиждень щось діється, але такого я не могла уявити.
Розштовхуючи гостей, вона рушила до мене, та між нами ще залишалася досить велика відстань, і їй би довелося кричати, якщо вона хотіла, щоб я її почула.
— І хто несе за це відповідальність? – запитала вона.
Я глянула на інших, що теж на мене дивилися. Серед них не було нікого до мене прихильного. Двері за моєю спиною були зачинені.
— Ах, іди сюди та сядь швидше,– сказала вона.– Перш ніж усі тебе побачать. Еґістусе, будь ласка, проведи Електру до столу та склади їй компанію чи знайди когось, хто це зробить.
Еґістус прошепотів щось на вухо одному зі своїх прибічників, і той провів мене до столу. Я сиділа між ним і котримсь із його друзів і весь час дивилася в протилежну стіну чи прямо перед собою, а вони перемовлялися про якісь тільки їм зрозумілі речі, наче мене й не було. Кілька разів я відшуковувала поглядом Діноса, та він жодного разу не показав, що помічає мою присутність. Спочатку було подано багато різних страв, а потім виголошено чимало красномовних промов. Вино текло рікою. Я бачила, що для багатьох гостей пам'ять про вбивство мого батька вже стерлася. Але я нічого не забула. Доки я дивилась, як моя мати розмовляє з Діносом, доки я помічала спалахи в її очах, коли вона йому щось оповідала, та її нарочиту уважність, коли вона слухала його монологи, пам'ять про мого батька в моїй свідомості робилася дедалі більш реальною, аж ось наприкінці вечері я відчувала, що його присутність для мене зробилася зримішою, ніж присутність усіх інших, хто сидів у цій залі й підпав під чари моєї матері та її коханця.
Коли учта скінчилась, мені вдалося вийти із зали разом з усіма іншими. Ніким не помічена, я повернулася до своєї кімнати.
Усе, чого мені ще хотілося, було отримати знак від батька та сестри про те, що мій брат іще живий, що він повернеться додому. Але я мусила зачекати, коли можна буде про це запитати, коли його ім'я не буде простим видиханням повітря.
І от одного дня я його прошепотіла. Я вимовила Орестове ім'я. Спочатку була тільки тиша. Потім я так само пошепки попросила їх подати мені знак про те, чи він іще живий. Я підперла спиною двері, щоб нас ніхто не потурбував.
Але відповіді не було. Жодного знаку також.
Пізніше я знову пішла на могилу свого батька. Я була впевнена, що дух сестри і досі зі мною. Повітря було наелектризованим, як перед грозою, небо світилося пурпуровим. Стоячи й чекаючи біля могили, я спробувала наблизитися до духа мого батька ближче, ніж мені це вдавалося зробити будь-коли раніше. І от тоді, коли перші великі краплі дощу почали падати на землю, я зрозуміла, що буде.
Орест живий. Я зрозуміла це саме тоді. Тільки він зараз дуже далеко, в якомусь будинку, де йому добре, де йому нічого не загрожує. Мине ще якийсь час, перш ніж він повернеться. Та саме тут, на цій могилі, я знову його побачу.
Він прийде, сказали мені. Він прийде вчасно. І все, що я мушу робити, це – лише чекати.
Орест
аміння, зібране хлопцями для захисту від собак селянина, було дуже важким і сповільнювало рух. Коли вони вийшли, було ще досить рано. Дорогою Леандр говорив про стратегію і тактику так захоплено, що Орест зрозумів, так він намагається відволікти їх обох від думок про Мітроса, про стару й про те, що вони щойно покинули будинок, де були всі ці роки в безпеці, і тепер уже, хай би що сталося, напевно, ніколи його вже не побачать.
Наблизившись до того місця, де їх минулого разу залишили пси, товариші зробилися дуже пильними й обережними. Невдовзі Леандр щокілька кроків почав підносити палець до губ на знак того, що треба зупинитися й прислухатися. Але чути було лише переривчасте щебетання пташок і віддалене ревіння моря, що накочувалося хвилями на прибережні скелі.
Коли вони дісталися будинку селянина, він виявився занедбаним, а можливо, і давно покинутим. Хлопці постояли, оглядаючись назад, а потім – у різні боки. Ідучи зарослою стежкою, що вела до вхідних дверей, Орест уважно дослухався, та не почув ні гавкоту собак, ні мекання кіз. Вхідні двері напівструхлявіли й, коли він штовхнув їх, легко піддалися, болісно зарипівши не змащеними петлями.
Орест відновив у пам'яті всю ту сцену, коли вони з Леандром і Мітросом стояли тут, оточені собаками, коли в сараї були кози і все обійстя дихало атмосферою родинної згоди та затишку. Тоді їх дуже налякала ця пара, але що ж, цікаво, змусило їх піти. Орест намагався вгадати, чи селян щось (або хтось) налякало, чи, можливо, рішення залишити ці місця було обміркованим і виваженим.
Через те, що вони очікували нападу, були готові до того, що селянин спустить на них собак, щойно зауважить їхнє із Леандром наближення, через те, що вони були уважними й обережними всю дорогу, ця порожнеча, ця тиша та безлюдність сповнили їх почуттям, близьким до розчарування. Якийсь час вони розгублено дивились один на одного, й Орест усвідомив, що його товариш також виявився зовсім не готовим до побаченого.
Леандр махнув Орестові, мовляв, треба рухатися далі. Він сказав, що одну сітку з камінням треба кинути тут, але іншу буде розумно нести з собою і далі, щоб мати чим відбиватися від собак, які можуть зустрітися їм дорогою.
Вони пішли на схід сонця. Дивувало їх те, що довкола не було видно жодної ознаки людського поселення, лише в низькій рослинності пробігали лиси та зайці, що налякано від них утікали, а зі звуків було лише стрекотання коників і співи пташок. Інші будинки, повз які вони проходили пізніше того дня, теж виявилися давно покинутими: якісь спалені, якісь ущент зруйновані.