Орест не мав би нічого проти, якби Леандр сказав, що їм потрібно повернутися до будинку старої, що сьогоднішня подорож була нічим іншим, як корисною розвідкою прилеглих територій. Але було схоже, що Леандр усерйоз намірився іти далі.
— Якщо ми хочемо бути в безпеці, доведеться дертися вгору,– сказав Леандр.– Якщо ми і далі йтимемо цими шляхами, дуже скоро неодмінно когось зустрінемо. А в горах будуть струмки, і, якщо економити, то їжі нам вистачить іще на два чи три дні.
— Як довго нам іще йти до палацу? – запитав у нього Орест.
— Важко сказати. Однак я впевнений, що це – найліпший шлях. Я вмію визначати напрямок за сонцем.
Орест кивнув. Він відчував, що той час, який вони провели вдвох у будинку старої, уже мало що значить для Леандра. Для нього це все – уже минулий час. Тепер його цікавить виключно їхня подорож і те, як зробити її безпечною.
Хлопці подерлися гірськими схилами, а потім їм пощастило знайти перепелині яйця та дикі фрукти. Відпочивши декілька годин, вони знову рушили далі. Леандр регулярно дивився в небо, та Оресту все одно здавалося, що товариш не завжди знає, яку стежку обрати. Гірські стежки всі, як одна, крутилися та зміїлися в різні боки, тому важко було передбачити, де зрештою опинишся.
Палац стояв у долині. Тому вони могли як завгодно довго дертися на скелі та спускатися стрімкими схилами – усе одно, щоб до нього дійти, треба було два повні дні, чи навіть три, рухатися густо заселеною рівниною. Орест міркував, що, коли вони дійдуть до людського поселення, можна буде назвати себе та запропонувати якусь винагороду тому, хто супроводить їх до палацу, однак, і він це чудово розумів, їх із Леандром легко могли викрасти знову.
Коли скелі змінилися невисокими пагорбами, Леандр зумів зробити пастку, до якої впіймався кролик. Хлопець убив його, а потім зібрав трохи хмизу й, помучившись, усе ж таки розпалив багаття. Хлопці були голодні, однак їм було дуже важко їсти м'ясо, майже обвуглене зверху та майже сире всередині.
Коли вони пройшли ще деяку відстань, то натрапили на отару овець. Товариші зупинились і дуже уважно прислухались.
— Може таке бути, що ми опинилися набагато ближче, ніж гадаємо,– сказав Леандр.– Або ж ми цілий день рухалися не в тому напрямку. Треба було просуватися в глиб долини.
Орест припускав, що оскільки тут пасуться вівці, десь поруч мусить бути якесь село чи, принаймні, хутір із кількома будинками. Та довколишній пейзаж робився дедалі більш диким, а невдовзі в обличчя почав віяти сильний вітер, від якого свистіло у вухах.
— Ми що, ідемо до моря? – запитав Орест.
— Не знаю,– відповів Леандр.– Принаймні, тут ми – у безпеці. Найважливіше – бути напоготові, постійно пильнувати. За нами можуть стежити навіть зараз.
Орест огледівся навколо і зрозумів, що, дійсно, вони з Леандром у цьому безбарвному й одноманітному пейзажі перебувають на видноті, і коли хтось, навіть ціла група людей, виявить бажання за ними простежити, то легко це зробить, ховаючись у довколишній сірості.
Тож, їм нічого не залишалося, як рухатися вперед. Орест і без Леандрового пояснення розумів, що, коли вони спустяться з пагорба, вітер уже не буде таким потужним і можна буде знайти якийсь прихисток.
Коли свистіння вітру припинилося, з'явився туман, що спочатку клубочився й закручувався спіралями, а потім дедалі більше розпросторювався і закривав огляд. Іноді крізь нього ще проривалося сонячне світло, і вони мали змогу побачити місцевість далеко попереду, та поступово він густішав і огортав їх тугим коконом вологої пітьми. Тоді хлопці були змушені тулитися один до одного.
Ідучи зовсім близько до Леандра, Орест покинув думати про те, що хоче їсти, про те, що хоче пити, він навіть не відчував утоми. Тулячись до дружнього Леандрового плеча, він відчував його міць, його палке бажання та націленість на мету, і від цього Орестові ставало затишно та спокійно.
Пізніше, коли туман розвіявся, вони побачили невисокий гірський кряж, з якого стікав стрімкий потік. Хлопці присіли на його березі й почали жменями черпати воду, щоб, нарешті, втамувати спрагу.
— Я знаю, де ми є,– сказав Леандр.– Якщо пройти ще півдня, буде селище. Я тут був колись зі своїми дядьками та двоюрідними братами. Ми полювали в цих місцях. Із того селища походить родина моєї матері. Якщо ми туди дійдемо, опинимося в безпеці. Там і зараз іще живуть її брати. Але нам слід бути дуже обережними, бо дорогою траплятимуться будинки, і я не знаю, хто в них мешкає.
Орест відчував, як зростає Леандрова рішучість. Вони тепер ішли навіть швидше, ніж досі, а товариш, здавалося, зовсім поринув у світ своїх власних думок. З боку це мало такий вигляд, ніби він уже досяг кінцевого пункту призначення.
Усі будинки, повз які вони проходили, виявилися порожніми, а пошуки хоч якихось харчів не принесли ніякого результату. Будинки не зазнали руйнування, та було схоже, що з них усі виїхали вже досить давно.
— Леандре,– покликав Орест.
— Що? – відгукнувся товариш.
— Гадаєш, буде мудро, якщо я піду з тобою?
— Чому ні?
— Через мого батька чи через матір.
— Думаю, ліпше не казати їм, хто ти є. Ми просто скажемо, що ти – один із викрадених хлопців, от і все.
Орест зрозумів, що Леандр це придумав уже давно і тільки тепер озвучив.
Коли вони підійшли до будинку, в якому мешкала родина його матері, Леандр голосно викрикнув своє ім'я. Зовсім скоро на подвір'ї почали з'являтися люди, вони підбігали до хлопця, обіймали його та радісно вітали, повторюючи знов і знов його ім'я. А одна жінка навіть заплакала й сказала, що Леандр має голос свого діда й вона б упізнала його будь-коли та будь-де.
Орест стояв осторонь, доки один із чоловіків, нарешті, зауважив його присутність. Його імені названо не було, та все одно Леандрові родичі запросили Ореста ввійти і виявили до нього майже таку саму гостинність, як і до Леандра. Він бачив, як шанобливо вітають товариша нові й нові родичі та з якою гідністю Леандр сприймає їхню повагу.
За той день і ніч, що хлопці провели в будинку, до Ореста було промовлено заледве десяток слів. З цього хлопець зробив висновок, що Леандр, мабуть, попередив своїх родичів, аби вони не поводилися в присутності Ореста занадто вільно.
Опинившись у відведеній йому кімнаті, Орест очікував, що й Леандр теж тут спатиме. Та Леандр до нього не приєднався. Натомість, він прийшов уранці, щоб розбудити Ореста та повідомити, що вони проведуть у будинку цілий день і підуть уночі, коли зійде місяць і в його світлі буде безпечно рухатися густо заселеною місцевістю.
Коли вони зібралися й вирушили в дорогу, з ними спочатку пішли двоє Леандрових дядьків, які провели їх до перехрестя доріг. Знову залишившись наодинці з товаришем, Орест відчув нестримне бажання розпитати в нього, про що він зумів дізнатися стосовно подій, які відбулися за всі ці роки, доки їх не було.
— Усе погано,– сказав Леандр.
— Де?
— У мене вдома,– відповів Леандр.
Але він не пояснив чому.
— Мусимо спочатку йти до мене додому,– по якомусь часі продовжив Леандр.– Ми обидва.
— Чому? – не зрозумів Орест.
— Саме це мені порадили. І цього разу я скажу їм, хто ти є.
— Чи жива ще моя мати? – запитав у друга Орест.
Після цього вони якийсь час рухалися мовчки. Леандр ішов поруч з Орестом і час від часу переплітав із ним руки, тримав його долоню у своїй або навіть обіймав його стан. У такий спосіб вони повільно крокували дорогою під покровом ночі. Це заспокоювало Ореста, хоча він водночас і розумів, що таким чином Леандр, можливо, намагається йому сказати, що так, зараз вони разом, але невдовзі розійдуться, і те, що було з ними в будинку старої, більше ніколи не повториться.
Коли розвиднілось, Орест помітив у Леандрові якусь нову легкість і навіть зупинився в зачудуванні, розглядаючи кожну рису його обличчя. Хлопець не хотів руйнувати ці чари, запитуючи в Леандра, як довго він житиме в його домі. І, звичайно ж, вони не обговорювали того, що буде, коли родина Мітроса дізнається про їхнє повернення й захоче спитати в них про свого спадкоємця.