Тепер вони проходили повз будинки й упізнавали їх. На них гавкали собаки, та Орест відчував, що ніякої небезпеки немає. Невдовзі вони опинилися в місці, де Орест міг би звернути, якби збирався піти до палацу, однак він мовчки попрямував за Леандром до будинку, в якому жила його родина.
Біля свого будинку Леандр клацнув пальцями та свиснув, і тоді до нього підбіг один із домашніх псів. Леандр щось до нього прошепотів і погладив собаку по голові, а той потерся об його ноги, як навіжений, вимахуючи хвостом. Леандр опустився на коліна та притулився щокою до собачої морди. Навколо них швидко зібралися всі домашні собаки, у супроводі яких хлопці пройшли до задньої частини будинку.
Було цілком ясно, що всі мешканці ще міцно сплять. Оресту стало цікаво, що далі робитиме його друг, кого він покличе – батька чи матір – чи, можливо, вигукне дідове ім'я або ж захоче викликати спочатку свою сестру. Натомість, Леандр смикнув усі двері по черзі, однак жодні не піддалися. Будинок був міцно замкнений. Тоді вони посідали на сходах і мовчки чекали та слухали, аж доки служниця, що вийшла набрати води, відчинила двері та побачила їх.
Вона випустила з рук ємність для води й налякано кинулася назад до будинку. Та Леандр устиг її впіймати. Він однією рукою вхопив служницю за зап'ясток, а другою затулив їй рота, після чого тихим голосом пояснив, хто він такий. Орест стояв поруч із другом, який говорив служниці, що не хоче, аби вся родина одразу ж прокинулася від звістки, що він повернувся, треба просто накрити на стіл і подати сніданок для нього і для Ореста, ніби сьогодні – звичайний день, ніби ніякого викрадення й не було.
Служниця помітно нервувала, накриваючи на стіл і подаючи їм яйця та в'ялене м'ясо, хліб і сир, оливки та питво. Навіть знову взявши до рук відро, вона занепокоєно оглядалася на несподіваних відвідувачів, коли виходила надвір, і потім, повернувшись уже з водою, усе одно трималася від них подалі.
Мати Леандра була першою з родини, хто ввійшов до кімнати. Щойно побачивши хлопців, вона зойкнула та кинулася бігти коридором, що вів до спалень. Леандр пішов за нею, а Орест почув, як жінка кличе всіх своїх родичів, аби вони швидше вставали та збиралися в котрійсь із кімнат, де можна буде замкнутися.
— Вони повернулися,– кричала вона.– Вони знову до нас прийшли!
Леандр швидко ішов коридором за матір'ю, викрикуючи своє ім'я, голосно пояснюючи, що він повернувся додому. Та ніщо зі сказаного ним не змогло стишити зойків і плачів, що долинали зі спалень. Побачивши, що діється, він повернувся до кухні.
— Можеш піти до них і сказати, що я – Леандр, що я повернувся? – заговорив він до служниці.
— Вони мені не повірять,– відповіла жінка.
— Ти можеш відрізати пасмо мого волосся й показати його моїй матері,– запропонував він.
— Твоє волосся змінилося,– відповіла вона.– Ти весь змінився. Я й сама тебе не впізнала.
— Невже ти не зможеш їх переконати?
— Вони налякані. Бояться відколи забрали старого.
Леандр похмуро подивився на Ореста. Товариш, здавалося, зовсім не здивувався, з чого Орест зробив висновок, що цю новину йому вже повідомили в домі родичів його матері.
Леандр стояв біля кухонних дверей.
— Я – Леандр,– закричав він.– Мене викрали, але я втік і ось тепер повернувся. Будь ласка, виходьте. Я – за столом. Я – Леандр.
Він повернувся до столу та сів.
— Давай просто снідати,– запропонував він Орестові.– Рано чи пізно хтось із них усе одно муситиме вийти.
Оресту кортіло втекти подалі звідси. Він розумів, що зараз Леандр заледве його помічає. Їхній приїзд, вочевидь, ретельно спланований Леандром, обернувся для нього цілковитою поразкою. Доки вони їли під таким самим полохливим і знервованим поглядом служниці, ніхто до них так і не вийшов. По якомусь часі Леандр вийшов з будинку та почав стукати у вікна й кричати на повен голос, що він – Леандр, що він повернувся.
Першою з'явилася молода жінка. Вона стояла на порозі кухні й витріщалася на відвідувачів, не вимовляючи ні слова. Вона і досі була в нічній сорочці. Орест бачив, яка вона висока, яке чорне волосся та темні очі має. Коли ж Леандр устав зі стільця і зробив до неї крок, аби обійняти, молода жінка сполохано відсахнулася від нього.
— Ми хочемо, щоб ви йшли геть,– сказала вона.– Ми вже достатньо страждали. Кого тепер ви бажаєте забрати?
— Іанто,– звернувся до неї Леандр.– Ти – моя сестра. Чи є щось таке, що довело б тобі, що я – твій брат Леандр?
Вона болісно зойкнула, а потім побігла геть коридором.
Невдовзі вони почали з'являтися поодинці та по двоє, зупиняючись на порозі кухні – Кобон і Раїса, батьки Раїси, мати Кобона Дація і ще одна пара з кількома дітьми, про яких Орест подумав, що вони, напевно, належать до численних родичів Раїси.
Раїса першою пройшла через кухню та торкнулася Леандра.
— А це хто? – запитала вона, показуючи на Ореста.
— Орест,– відповів Леандр.
— Що він тут робить? – запитала Раїса.
— Він утік зі мною.
— А Мітрос?
— Ми мусимо піти й повідомити його родині, що він помер,– відповів Леандр.
Раїса видобула з себе якийсь звук, подібний до гіркого сміху.
— Немає куди іти,– сказала вона.– Їх усіх убито чи забрано.
— Кого «усіх»?
— Усіх із родини Мітроса.
— Коли?
— Тоді ж, коли й було забрано чи вбито твого діда.
— Я цього не знав,– сказав Леандр родичам, котрі уважно на нього дивились.– У селищі мені про це не сказали.
Поволі Іанта знову наблизилася до нього. Вона почала торкатися спочатку Леандрового обличчя, потім плечей, спини, грудей. Але всі інші й досі не відходили від порога.
— Ми думали, що ти мертвий,– сказала Іанта.– Мине трохи часу, перш ніж ми повіримо, що ти живий.
— Хтось бачив, як ви сюди йшли? – запитав Кобон, ідучи через кухню.
— Ні, жодна жива душа,– відповів Леандр.
— Ти впевнений?
— Так.
— Чому він прийшов сюди з тобою? – поцікавився Леандрів батько, указуючи на Ореста.
— У селищі мені сказали, що так буде безпечніше,– пояснив Леандр.
— Авжеж, це дуже мудро,– сказав Леандрів батько.– Він має залишитись тут і пожити в нас якийсь час, щоб вони не дізналися про ваше повернення.
— Хто не повинен дізнатися? – запитав Орест.
— Твоя мати й Еґістус,– відповів Кобон. Ненависть у його голосі, здавалося, була матеріальною.
Леандр і Орест за проведені разом роки призвичаїлися до зрозумілих тільки їм певних натяків і сталих фраз, що могли здатися сторонньому слухачеві якоюсь таємною мовою. У будинку старої їхні розмови про погоду, худобу та щоденні господарчі справи містили багато жартів і навіть кпинів, які стосувалися неспроможності кожного з них щось зробити. Але тепер, у присутності великої родини, їм доводилося стримуватися та змінювати стиль спілкування. Те, як вони говорили один з одним, здавалося, дуже непокоїть усіх інших, тому вони намагалися більше мовчати.
Орест помітив, що кожен у цьому домі постійно піклується про інших. Кобон щодня виходив, аби перевірити запаси харчів чи сходити на ринок, однак щоразу він повертався з розправленими плечима і похмурим поглядом. Орест швидко збагнув, що єдиною новиною, яка цього чоловіка цікавила, було тільки одне – місцезнаходження його батька. Однак Кобон нічого не говорив, і це, вочевидь, означало, що ні у вузьких завулках, ні на ринковій площі йому не вдалося дізнатися нічого нового.
Тільки Іанта, здавалося, не засуджувала те, як Леандр і Орест розмовляли поміж собою, щоправда виявляла вона це, тільки коли залишалася з ними наодинці. Увесь інший час, коли поруч були члени родини, вона, як і решта, усім своїм виглядом висловлювала несхвалення фамільярності та грубих жартів цих двох прибульців.
У перші дні вони кілька разів намагалися поговорити про своє викрадення, про те, як змогли втекти, про самотній будинок на березі моря та про стару, однак усі на них дивилися з таким нерозумінням і відстороненістю, що хлопці швидко замовкли. Кожен із родини постійно намагався обійняти Леандра й розповісти йому про ранок після його викрадення, та жодному не хотілося чути про те, де і як жилося самому викраденому хлопцеві. Його не було з ними, от і все, що їх цікавило, от і все, через що вони страждали.