Як і Леандрова родина, мати й сестра, наскільки Орест це зрозумів, зовсім не цікавилися тим, де він увесь цей час був, як йому там жилось і що взагалі сталося. Зустрічаючись із ним, Еґістус завжди всміхався, а на трапезах дозволяв домінувати Клітемнестрі, сам же час від часу темнів лицем і виходив із зали, коли до нього підходив один із його фаворитів з якимись, вочевидь, неприємними новинами.
Від самого початку Ореста попередили, щоб він не забував про власну безпеку. Зазвичай, декілька охоронців супроводжували його скрізь, де він ходив. Однак одного разу він зумів відвернути увагу охоронців і втік із палацу, щоб ні ким не поміченим піти до Леандрового будинку. Та Раїса – мати товариша – прийняла Ореста досить холодно й повідомила, що Леандра немає в місті і де він є, невідомо.
Одного дня, коли він у материному покої сидів за столом разом із нею, Електрою й Еґістусом, якось так сталося, що теми для легких розмов вичерпалися, бо всі деталі Орестового самопочуття, ситості та зручності було вже обговорено. У кімнаті відчутно зростало напруження. Він переводив погляд з одного співрозмовника на іншого, намагаючись угадати, хто з них наважиться заговорити про щось більш серйозне. Хлопець майже чув думки, що снували в материній голові, доки вона підшукувала безпечну та заспокійливу тему розмови.
— Знаєш,– нарешті заговорила вона,– щоранку тут збирається черга людей, що бажають поговорити зі мною про права власності на землю чи воду, отримати від мене пораду стосовно задавнених сварок чи спадку. Еґістус каже, що це вже занадто, що цих людей треба відсилати назад, що дехто з них може навіть бути небезпечним. Але я їх знаю. Я знаю їх іще з тих часів, коли був живим твій батько. Вони приходять тому, що довіряють мені, як довіряли твоєму батькові. Іноді я дозволяю декому з них увійти до палацу. Часом цього буває достатньо і для тих, хто приходить сюди, і для тих, хто залишається назовні. Я приймаю їх у кімнаті, де колись відпочивали охоронці твого батька. Я там сиджу, я їх вислуховую. По якомусь часі, Оресте, ти муситимеш піти зі мною і теж послухати цих людей. Ти муситимеш мені допомогти. Ти згоден піти зі мною до цих людей?
Він упіймав себе на тому, що холодно киває на знак згоди, як це, можливо, зробив би в такій ситуації Леандр. А мати продовжувала розповідати про свої численні обов'язки, удаючись у дедалі дрібніші подробиці, що, здається, хвилювали лише її саму. Усі ж інші сиділи мовчки.
— Можеш розповісти мені, що сталося з батьком після того, як він повернувся з останнього походу? – перебив її Орест.
Мати піднесла руки до вуст і знервовано глянула на Еґістуса, а потім зробила такий рух, ніби збиралася встати зі стільця, на якому сиділа, однак залишилася на місці. По хвилі вона прочистила горло й гостро глянула на Ореста.
— Ми – найщасливіші люди на світі,– сказала вона.– Нам надзвичайно поталанило залишитися живими. І за це ми маємо бути вдячними Еґістусові. Саме він був тією людиною, котра викрила заколот, спрямований проти нас усіх, і це його послідовники зуміли прийти нам на допомогу та вчасно придушити повстання, метою якого було позбавитися від нас усіх.
Електра опустила очі в підлогу, а потім спрямувала свій погляд кудись у вікно.
— Хто вбив мого батька? – запитав Орест.
— От до цього я і веду,– відповіла його мати.
Вона знову замовкла й піднесла руки до рота. Потім теж подивилася у вікно.
— Але що сталося? – Орестові нетерпеливилося почути відповідь.
— Навряд чи я зможу вимовити це вголос,– сказала його мати.– Коли заколотників було викрито, нам вистачило часу тільки врятувати тебе і твою сестру та ще, аби заховати від них мене. Однак для твого батька вже все скінчилося. Рятувати його вже було пізно. Занадто пізно. Думка про це для мене нестерпна.
Голос її тремтів.
— Порятувати мене? – перепитав Орест.– Ти сказала, «порятувати мене»?
— Ми намагалися зробити так, аби ти був у безпеці,– відповіла його мати.
— Навіщо ж ті люди забрали мене аж так далеко, якщо вони хотіли лише мене врятувати й убезпечити? – поцікавився він.
— Щоб напевно врятувати твоє життя,– відповіла його мати.– А ще, щоб ніхто з наших ворогів не зумів би до тебе дістатися. Вони б спробували тебе знайти й убити, якби ми їм не завадили.
— Хто віддав наказ відвести мене саме в те місце, а не кудись іще?
— То була помилка,– відповіла вона.– Ми швидко зрозуміли, що то була помилка. Коли я про це думала пізніше, то збагнула, що ми вчинили неправильно.
У її голосі забриніли сльози.
— Розумієш, Оресте, я не мала влади над тими людьми. То були люди Еґістуса, але й він не командував ними. Тоді я вважала, що для тебе так буде ліпше. А потім ми послали на твої пошуки тих двох вартових, однак вони не повернулися назад. Ми посилали й інших, але ніхто з них не зміг тебе знайти. Я вже зневірилась і почала вважати, що втратила тебе назавжди. На той час я вже втратила твого батька, тож думала, що й тебе не стало. Не було твоєї сестри Іфігенії, не було твого батька, не було й тебе. Я вважала, що в мене лишилася тільки одна Електра. Коли посланці повернулися, вони сказали, що тебе неможливо знайти. Ми зробили все від нас залежне, але ми не контролювали подій. Еґістусе, чи ми мали контроль над подіями?
Еґістус збовтав свій напій, а потім, швидко його п'ючи, кинув на Клітемнестру один зі своїх найлютіших і найзагрозливіших поглядів, після чого спокійно наповнив склянку знову.
— То був час, сповнений паніки,– продовжила мати.– Ми намагалися зробити якнайліпше. І тепер я тільки можу висловлювати свою безмежну вдячність богам за те, що ми нарешті опинилися в безпеці.
— Я не був у безпеці там, куди ти мене відправила,– заперечив Орест.
— Оресте,– сказала мати,– то не було моє рішення.
Орест швидко встав і відіпхнув від себе стілець, на якому сидів, потім почав ходити кімнатою.
— Чому Еґістус із нами? – поцікавився він.
— Він нас охороняє,– відповіла йому мати.
— Чому він зараз тут, у цій кімнаті? Чому він сидить разом із нами за нашим столом?
Орест помітив, що Електра від здивування роззявила рот.
— Був заколот,– сказала мати.
— І через це він мусить сидіти з нами за одним столом? – поцікавився Орест, дивлячись прямо в очі Еґістусу.– Невже ми не здатні навіть поїсти без нього?
— Оресте,– сказала мати.– Він – це все, що я маю. Без нього нам усім загрожуватиме небезпека.
Повертаючись до столу, Орест зупинився за спиною Еґістуса, простяг руку й скуйовдив йому волосся так невимушено та дружньо, як зазвичай це робила стара, проходячи повз Мітроса.
Еґістус підскочив на місці, наче його налякали чи вдарили.
— Оресте, не роби цього! – вигукнула мати.
— Я впевнений, що ми всі дуже раді його тут бачити,– сказав Орест, сідаючи на своє місце.
Пізніше, обмірковуючи цю розмову, він пригадав материн голос і непідробну тугу, що в ньому звучала, коли вона говорила про Орестового батька й Іфігенію. А ще він згадав, яким сумним було тоді її обличчя. Орест зовсім не мав наміру кидати виклик Еґістусові так відкрито. Це вийшло зовсім ненавмисно. Він хотів лише пожартувати, не бажаючи так відверто образити Еґістуса. Якби на його місці був Леандр, вони б лише посміялись, і проста розмова ніколи б не перетворилася на сутичку й не закінчилася б так неприємно. А коли він скуйовдив Еґістусове волосся, просто щоб показати своє до нього дружнє ставлення, те, як відреагували мати і сам Еґістус, ясно свідчило про реальний стан речей.
Коли того вечора до нього прийшла Електра, Орест уже хотів був їй пояснити, що зовсім не збирався виступати проти Еґістуса, однак вона сказала, що зайшла лише на мить, щоб попередити його, бо ж за ним постійно стежать, і йому слід бути дуже обережним у своїх вчинках і навіть у словах.
— Хто стежить? – запитав він.
— Вони захочуть дізнатися, на чиєму ти боці.
— Маєш на увазі матір і Еґістуса?
— Слідкуй за всім, що ти говориш, і більше ні про що не запитуй.
Вона подивилася на двері, наче боялася, що за ними хтось є і підслуховує.