Коли ж він, зрештою, почув людський стогін, то назвав себе та ім'я Леандра й додав, що прийшов їх звільнити. І тоді він почув, як хтось намагається вимовити ім'я «Мітрос». Щоб визначити джерело звуку, Орест почав обережно обходити приміщення, намагаючись при цьому не втратити орієнтирів. Хоча світла тут не було, він уже відчував, де можуть бути ці двоє бранців. Коли він простяг уперед руки, то наштовхнувся на інші руки, що вхопили його за зап'ястки і видалися Орестові кістлявими та міцними.
— Тобі доведеться допомогти мені його підняти,– сказав голос, що прозвучав дуже владно.
Вони з вартовим поставили на ноги того, хто, як вважав Орест, був Мітросом, і підвели його до сходів.
Їм довелося підштовхувати чоловіка вперед крок за кроком і підтримувати ззаду, щоб він не впав. Йому було важко дихати, він геть знесилив. Коли підтримуваний Орестом Мітрос дістався вже верхньої сходинки, гострий біль пронизав його – і він аж зігнувся, повалившись грудьми на землю. Орест ухопив його за руки та витяг назовні, після чого допоміг звестися на ноги. Другий чоловік, якого Орест уважав за Теодота, виліз із підземелля сам.
Вони поволі рушили до краю палацових земель, туди, де було кладовище. Мітрос, з обох боків підтримуваний Орестом і вартовим, стогнав і мурмотів собі під ніс.
Порівняно з чорнотою підземелля, ніч здавалася майже яскравою. Коли вони пройшли кладовище та наблизилися до першого будинку, вартовий знаком показав Орестові зупинитися. Від стіни відділилася постать Кобона, котрий уже на них чекав. Вартовий сказав, що мусить повернутися до палацу, а Орест допоможе довести втікачів до сховку.
Ідучи вперед, вони не зустріли нікого. Орест не знав, чи ці провулки патрулюють уночі, та підозрював, що за ними мусять пильнувати. Він жив у палаці, який добре охороняли, і гадав, що прилеглі території, де існує так багато потенційної небезпеки, ретельно пильнують, особливо вночі. Але зараз тут не було нікого. Вартовий, як виявилося, мав рацію, і це означало, що Леандр і його прибічники мають таємних симпатиків серед варти і що за відсутності Еґістуса створена ним система безпеки була досить вразливою.
Таким чином вони дійшли до пункту свого призначення ніким не зупинені. Наскільки міг судити Орест, їх навіть ніхто не бачив. Будинок виявився маленьким і не визначеного вигляду. Двері відчинила жінка, котра й провела їх досередини. Вона ж подала їм їжу та напої, а потім провела Мітроса до однієї зі спалень, аби той міг лягти.
Орест розумів, що зовсім скоро муситиме повертатися до палацу, щоб устигнути до світанку. Йому так хотілося, щоб не довелося пояснювати матері й Електрі, що він робив цієї ночі.
— Де Леандр? – запитав Теодот.
— Його тут немає,– відповів Кобон.
— Де він?
— Пішов звільняти своїх дядьків. Бере участь у повстанні,– сказав Кобон.
— А де малий Мітрос? – запитав Теодот, дивлячись на Ореста.
— Він помер,– прошепотів Орест,– іще до того, як ми повернулися.
Теодот гірко зітхнув.
— Тільки не кажіть його батькові,– попросив він.– Його батько тримається тільки надією побачити Мітроса.
— Я мушу йому сказати,– заперечив Орест.– Я мушу йому розповісти, що, помираючи, Мітрос був щасливий.
— Ніхто не може бути щасливим, коли помирає,– сказав Теодот.– Його батько довго не проживе. Ти мусиш сказати йому, що Мітрос повернувся з вами, але що він пішов із Леандром і що скоро повернеться. Ти мусиш сказати це так, аби він повірив.
Орест сидів нерухомо, йому так хотілося цього не чути, піти звідси ще до початку цієї розмови.
— Мусиш піти до нього негайно. Він чекає новин, він тільки цим і тримається. А коли прийдуть його родичі, їх треба буде попередити про те, що ти йому сказав, аби вони теж підтвердили, що Мітрос живий.
— Його родичі? – запитав Орест, дивлячись на Кобона.
— Хтось мусить піти і сказати родині Мітроса, що його звільнили,– сказав Теодот.
— У нього немає родини,– швидко проказав Кобон.– Його будинок зрівняли із землею. Кажуть, що всіх його родичів було вбито та поховано там же. Ми думали, що й він там похований. Мабуть, його забрали перед тим, як усіх повбивали.
Теодот судомно глитнув і схилив голову.
— Він довго не проживе. Треба сказати, що його син – на свободі, що він пішов із Леандром, а його дружина та інші сини й дочки зуміли втекти перш, ніж по них прийшли. Скажіть йому, що вони зараз ховаються в безпечному місці.
— Він захоче їх побачити,– сказав Кобон.
— Скажіть, що вони повернуться, коли буде безпечно.
— А що, коли він виживе? – запитав Кобон.
— Я не знаю, що ми робитимемо, якщо він виживе,– відповів Теодот.
З кімнати, де був Мітрос, почулися неголосні стогони.
— Іди до нього зараз же,– сказав Теодот Орестові.
Коли Орест увійшов, Мітрос дихав із великими труднощами. Він потягся до хлопця, намагаючись знайти його руку.
— Чи він у безпеці? Мій син? – запитав Мітрос.
— Так,– відповів Орест.– Ми втекли з того місця, де вони нас тримали.
— І що було потім?
— Ми знайшли будинок на самому березі моря. У ньому жила дуже стара жінка, яка про нас піклувалася. Вона любила твого сина найбільше.
Мітрос здригнувся, а потім усмішка на мить осяяла його обличчя. Він спробував сісти.
— Де твоя мати? – запитав він.
— У палаці,– відповів Орест.
— Спить,– сказав Мітрос.– Спить сном лиходійки.
На мить Орестові здалося, що старий чоловік намагається пожартувати.
— Усі неприємності почалися з неї,– продовжив Мітрос, не полишаючи спроб сісти, та коли Орест простягнув руку, щоб йому допомогти, старий роздратовано її відкинув.
— Вона наказала викрасти хлопців,– говорив він далі,– щоб нас залякати. А потім вона вбила Агамемнона, твого батька. Вбила власною рукою і кинула його тіло гнити на сонці перед палацом. Вона змусила нас проходити повз його тіло й не дозволяла його поховати.
— Моя мати не вбивала батька, вона.– почав Орест.
— Вона це зробила. Твоя мати зробила це власноруч,– перебив його Мітрос.
Він сказав це впевнено та спокійно, майже втомлено. Орест не сумнівався, що старійшина вірить у правдивість своїх слів.
— А Еґістус? Він був із нею?
— Еґістус – ніхто,– відповів Мітрос.– Вона скоїла вбивство. Усі вбивства. Вона всіх убила.
Він уже сидів і тримав Ореста за зап'ясток.
— Але вона не вбивала Іфігенію,– знову заговорив Орест.
— Боги наказали, щоб Іфігенію принесли в жертву,– сказав Мітрос.– То був найжорстокіший вибір, але боги можуть бути жорстокими.
— Але це було зроблено не моєю матір'ю,– сказав Орест.– Це зробив мій батько.
— Правильно,– погодився Мітрос.– Твоя мати цього не робила.
На хвилину між ними зависла тиша. Орест прислухався, чи старий іще дихає.
— То мій син у безпеці? – по якомусь часі знову запитав Мітрос.
— Так,– відповів Орест.– Він – із Леандром. Вони скоро повернуться.
Хлопець відчував на собі погляд Мітроса, котрий дивився на нього в неяскравому світлі невеличкої лампи, що заледве розганяла темряву в кімнаті.
— Ти впевнений, що саме моя мати вбила мого батька? – нарешті запитав Орест.
— Так, це було зроблено її ножем.
— Чи знає про це ще хто-небудь?
— Усі знають.
Мітрос випустив Орестів зап'ясток, але взяв його за передпліччя і зайшовся в риданнях.
— Моя родина, хлопчики та дівчатка.– почав він.
— Вони всі врятувалися й повернуться, коли це буде безпечно зробити,– сказав Орест.
— Їх убила твоя мати,– сказав Мітрос.– Мою дружину, синів, дочок. Усіх їх було вбито людьми твоєї матері. А я мусив дивитись. Таким був її наказ.
Орест уже зібрався заперечити, знову сказати, що його родина врятувалася й невдовзі повернеться, та Мітрос нічого не чув. Він, здавалося, говорить сам до себе.
— Я чув, як вони кричать, як вони помирають,– продовжив він.– А потім мене потягли геть.
І тут Орест зрозумів, що за весь той час, що Мітрос із Теодотом провели разом у підземеллі, він так і не сказав своєму товаришеві, що бачив, як убивають його родину.