— Зрозумів!
Дощ пройшов
Ось уже багато місяців я не міг спокійно бачити тих хлопців, які носили на грудях темно-червоні кімівські значки. Як я заздрив їм!
Я мріяв: вступлю восени на робітфак, відвідуватиму комсомольський осередок, а згодом і заяву подам. Мені й на думку не спадало, що я можу вступити в комсомол тут-таки, у радпартшколі. Думав: я для курсантів чужий, звичайний квартирант, а ось зараз виявилося — зовсім не так.
«Треба поговорити з Полевим про комсомол!» — вирішив я. Та, як на гріх, Полевой пішов невідомо куди. Цілий вечір бродив я по двору, сидів на лавочці біля турніка, покрутився біля вартового, довго ходив поблизу курсантської кухні, — мимо пробігали курсанти, співробітники, але Полевого серед них не було.
Можна, звичайно, було спитати у першого-ліпшого, де він, але я не насмілювався, — вірніше, мені не хотілося, щоб Полевой дізнався, що я його шукаю. Хотілося зустріти випадково і ніби ненавмисно поговорити з ним.
На другий день після полудня пішов дощ. Вранці небо було чисте, сонце світило яскраво, здавалося — весь день буде добра погода. Але несподівано з заходу поповзли хмари, і не встиг я, повертаючися від Петька Маремухи, пройти два квартали, як зразу подув сильний вітер, завихорилася по вулиці курява і прохожі стали швидко ховатися під ворітьми. Побіг і я. Вітер засипав очі порохом, волосся розтріпалося. Я мчав з усієї сили посередині бруку назустріч вітру і щулився в чеканні першого удару грому. Хмари на небі насувалися все щільніше, вони кружляли над містом, наштовхувались одна на одну, низькі, синюваті, густі. Темніло просто на очах. Здавалося, не полудень зараз, а присмерк.
Мигнула вдалині за кущами зелена огорожа радпартшколи, і тут перші важкі краплі дощу посипалися на курну, прогріту сонцем землю. Жалісно закрякали ворони на деревах. Вмить, неначе злякавшися перших крапель дощу, вітер ущух, і брудний клапоть наперу, напружившися вдосталь, безсило упав на землю.
Не встиг я проминути вартового і вбігти у двір, як дощ ринув з усієї сили. Поки я добіг до флігеля, земля вже стала чорна й мокра, трава й кущі блищали, і чути було, як стукає дощ по залізному даху. В кухні в себе я стяг мокру сорочку і подивився у вікно. По шибках збігали струмочки води, дощ бив навскоси, вікно зразу засльозилося, і майже зовсім не стало видно, що робиться надворі.
Я відчинив вікно, і в кухні відразу стало шумно. Десь за фортецею різко вдарив грім і затих, неначе прибитий потоками дощу. Біла будівля радпартшколи крізь дощ здавалася безлюдною, нежилою; вікна її блищали і зливалися з стінами, як під час заходу сонця. Я ліг животом на холодне підвіконня і висунувся надвір. І зразу ж по волоссю й по шиї мене став бити дощик. Це дуже приємно — лежати на гладенькому холодному підвіконні, підставивши потилицю під свіжий, густий дощ. Поруч з ринви, що висіла на розі будинку, прямо в іржавий круглий казан з залізними вушками била вода. Вона лилася в казан струмком, в ній мигтіло змите з даху листя, блакитні яєчні шкаралупки. Казан уже був повен води по вінця, вода лилася через край на піщану землю, розтікалася озером. Не знати звідки, крякаючи й перевалюючися, до ринви підійшли дві гладкі качки. Одна з них, задерши шию і розкриваючи жовтий дзьоб, стала ловити струмок води, що виливався з казана, але скоро їй набридло це, і вона, крякнувши, замахала мокрими, добре вимитими дощем білими крильми і, мотаючи головою, пошкутильгала за своєю подругою до воріт.
В цю мить крізь шум дощу я почув гуркіт коліс. З вулиці в двір швидко в'їхали одна за одною дві високі військові підводи. Вкриті мішками, брезентами, сиділи на них люди. Підводи повернули ліворуч і зникли під аркою на задньому дворі.
Дощ пройшов швидко, як і всякий літній дощ. Тихо стало надворі, вмить пояснішало, хмари, потихеньку розповзаючися, відкривали сонце, і яскрава барвиста райдуга піднялася над садом, спираючись одним кінцем на мокрий залізний дах радпартшколи. Хіба можна залишатися дома, коли надворі світить райдуга? Я скинув сандалії, надів суху сорочку, і підкачавши вогкі штани, вибіг на ганок. І зразу ж зупинився.
Внизу, біля ринви, пирхаючи вмивався Полевой. Він стояв нагнувшись над чавунним казаном і, зачерпуючи широкою долонею іржаву дощову воду, обливався нею. Він швидко плескав воду то собі на груди, то на спину, то, нагинаючись, зовсім торкався до води головою. Рядом на камінці лежав маленький сірий обмилок. Вода в калюжі під казаном була мутна, білувата, — мабуть, Полевой уже намилився і зараз змивав піну. Полевой стояв біля казана в самих трусах, і його великі міцні ноги до кісточок були забризкані гряззю. Поряд на гілці кущика бузку висів одяг Полевого. Я спустився вниз. Полевой вмивався, гучно пирхаючи, і не чув моїх кроків.