А може, всі вони в якийсь спосіб дізналися, що я забрав ложки, і просто вигадали нагоду, щоб прогнати мене із зборів?
Навіщо я продав ложки? Тепер цей гріх буде переслідувати мене все життя…
Та незабаром смачне, добре підсмажене насіння трохи одвернуло мене від тяжких думок. Я згадав про Галю. Обіцяв бути в неї вчора, але не прийшов. Треба піти до неї зараз, покликати її в місто.
А вже через годину ми вдвох сиділи у відкритому літньому кіно на бульварі і дивилися цікаву картину «Господар чорних скель». Лава була висока, із спинкою, — сидячи на ній, я не міг дістати до землі і вільно махав ногами. Позаду в схожій на голубник будці тріщав апарат, а з квадратного віконечка, прорізуючи пітьму, вихоплювався яскравий промінь світла. З обох боків площадки чорніли високі дерева, і звуки рояля, який деренчав десь збоку від екрана, заглушувались у їх глибокому листі. Небо над нами було зоряне, темно-синє.
Галя дивилася на екран мовчки, тільки коли з'являлися написи, вона швидким шепотом прочитувала їх, а коли я хотів одного разу допомогти їй читати, вона махнула рукою й цикнула, щоб я не заважав. Я скоса поглядав на Галю, на стрижене її волосся, на трохи кирпатий ніс, на чисті, гладенькі щоки, на маленькі рожеві вушка з проколами для сережок і радів, що сиджу поруч неї і квиток на її місце лежить в кишеньці моєї сорочки.
Мені дуже хотілося, щоб десь тут узявся Котька Григоренко. Ото, мабуть, скривився б, побачивши нас разом!
Уже коли почалась остання частина і бородатий господар чорних скель, розшукуючи човен, став бродити по кам'янистому берегу моря, подув вітер, і дерева навколо на бульварі зашелестіли, верхівки їх, поскрипуючи, захиталися в різні боки, а біле полотно екрана надулося, як парус, і стало здаватися, що на морі й справді буря, що білі хвилі б'ють у скелі не на екрані, а десь біля нас, — у шумі вітру мені навіть почувся їх гуркіт.
— Холодно, — сказала Галя, щулячися і притискаючися до мене.
Спочатку я хотів відсунутися, але потім посмілішав і просунув свою руку Галі під лікоть, взяв її під руку.
— Не треба, — прошепотіла Галя і висмикнула руку.
Я не знав, що відповісти їй, і пошкодував, що не прихопив з собою сукняної курточки. Я зміг би віддати її Галі.
Піаніст останній раз гучно вдарив по клавішах, і на всіх стовпах одразу спалахнули лампочки. Розхитувані вітром, вони кидали нерівні смуги світла на публіку, гілки дерев шелестіли все більше, а коли ми увійшли в темну алею, що вела вниз до місточка, цей шум листя посилився, і здавалося, що ми йдемо по запущеному, безлюдному лісу.
На мосту стало зовсім холодно. Вітер продував наскрізь скелясту й глибоку долину ріки. Галя раз у раз притримувала рукою волосся, обсмикувала спідницю, матроський комір її блузки підіймався. Я держав Галю за руку і йшов швидко, щоб скоріше пройти цей довгий, перекинутий через прірву на шести кам'яних биках високий міст.
— От дме! — сказала Галя. — Як восени.
— Нічого, — сказав я. — У місті буде тихше, це на мосту тільки холодно так.
У місті, за високими стінами будинків, у вузенькій вуличці і справді стало тихше. Вітер гуляв угорі, над дахами, і чути було, як попискували там жерстяні флюгери та інколи хлопали кватирки.
За поворотом починалася центральна вулиця — Поштовка. З відчинених дверей ковбасної вихоплювалося на тротуар яскраве світло. Я обмацав ще раз у кишені гроші, і тільки ми порівнялися з ковбасною, сказав Галі якомога недбаліше:
— Знаєш, я зовсім змерз… Давай зайдемо…
— Куди? — злякано перебила мене Галя і подивилася на вітрину ковбасної.
— Ні, не сюди… До Шипулинського!
— До Шипулинського? Не треба. Іншим разом коли-небудь зайдемо.
— Підемо зараз! — заблагав я. Мені дуже хотілося повести Галю до Шипулинського не потім, не завтра, а саме в цей холодний, вітряний вечір, саме сьогодні витратити всі гроші.
— Ой! Я ж зовсім забула! — засміялася Галя. — Ми ж тоді говорили про кондитерську, і ти запам'ятав, правда? Ти думаєш, я й справді хочу піти туди? От дивак!
— Я нічого не думаю. Просто мені хочеться… кофе… — сказав я ображено.
— Вже пізно. Як я додому буду повертатися?
— Нічого, я тебе проведу.
Галя по думала хвилинку, а потім зразу наважилася:
— Ну добре, пішли.
Ми обережно ввійшли в кондитерську і сіли за самий крайній столик, біля вітрини. Можна було, звичайно, сісти ближче до буфету, але там за довгою стойкою, в шовковому рожевому платті, в білому мереживному фартусі, господарювала красива жовтоволоса пані Шипулинська. Мені не хотілося, щоб вона прислухалася до нашої розмови.