Я відколупував потихеньку ложечкою шматочки від цього жирного тістечка і од хвилювання не відчував навіть смаку жовтого крему.
— Їж, їж! — квапила мене Галя. — Інакше ми до ранку тут сидітимемо.
Майже силоміць я запхнув собі в рот шматочок тістечка і тільки хотів запити його кофе, як відчув себе зовсім погано.
За вітриною, на вулиці, впираючись обома руками в круглий залізний поручень, стояв мій батько. Кремезний, у білому полотняному костюмі, в солом'яному кашкеті, злегка мружачи очі, він дивився крізь скло мені у вічі; мені зразу захотілося залізти під стіл: батьків погляд палив мене.
Я опустив очі, і коли обережно підвів їх знову, батька за вітриною не було.
Він з'явився раптом і так само раптом зник у нічній темряві.
— Ти чого такий блідий, Василю? — спитала Галя, — Чи ти не застудився часом?
— Та нічого. В боку кольнуло! — збрехав я і з гуркотом відсунув назад важкий стілець.
Не знати звідки, біля нашого столика виріс Шипулинський.
— Молоді люди бажають розрахуватися? — ласкаво спитав він.
— Еге ж! — сказав я затремтілим голосом і, почуваючи, як по всьому тілу пройшов холод, подумав: «Ну, починається».
— Дві склянки кофе по-варшавському і… двоє тістечок, — дивлячись на вазу, ледве чутно прошепотів Шипулинський і, весело труснувши лисіючою головою, голосно сказав:
— Один карбованець сорок копійок!
Зразу повеселішавши, я швидко вийняв з кишені пом'ятий карбованець, розгладив його і потім висипав на мармуровий столик сорок копійок мідяками. Разом з монетами затесалося кілька насінин, але мені було соромно прибирати їх, і я, насунувши кепку і не озираючись, вискочив слідом за Галею на вулицю.
Все ще дув вітер, і знову стало нам холодно на вулиці, але тепер я вже не звертав уваги на холод.
Як добре, що все закінчилося благополучно.
Одначе я не міг забути про появу біля вітрини мого батька. Мені все ще здавалося, що батько підстерігає мене.
Повз ресторан «Венеція» і фінвідділ, повз руїни згорілого ще під час війни театру ми йшли вузенькою Кузнечною вулицею. Показалася вдалині величезна семиповерхова вежа Стефана Баторія. Внизу, біля підніжжя вежі, чорніла дірка. Це була Вітряна брама — проїзд у Старе місто з півночі. Як тільки ми ввійшли в неї і сховалися під низько навислим напівкруглим склепінням, наші кроки лунко застукали по бруку, а у вухах дужче засвистів вітер…
— Ого-го-го! — закричав я, і луна загула навколо, як у бочці.
— Тихше ти, божевільний! — крикнула Галя. — Подумають — тебе грабують! — І. рвонулась швидше вперед, до світлого виходу з вежі.
Внизу за вежею було зовсім безлюдно, ріка, віддзеркалюючи зірки, виблискувала біля самих ніг, кумкали на протилежному її березі жаби; дві наші хисткі, розпливчасті тіні швидко повзли по воді. Тільки проминули білі Турецькі сходи, які збігали по скелях вгору, до трудшколи, вдалі; ні над рікою замаячив чорний камінь. Широкий і гладенький зверху, обривистий по краях, неначе скинутий звідти, із скелі, він звис над водою, і здавалося — ось-ось хитнеться і гримне далі вниз. Підмиваючи камінь, ріка в цьому місці круто повертала. Вище тиха й спокійна, тут вона шуміла, і навіть тепер, у темряві, на її поверхні були помітні брижі і круги від маленьких вирів.
Підходячи до чорного каменя, я зіщулився і пошкодував, що не прихопив з собою з дому іржавого, але влучного «зауера». Місце, яке ми зараз проходили, було неспокійне, з поганою славою. Ще недавно тут пограбовано прохожого, і, зовсім голий, він насилу вирвався від бандитів і прибіг ховатися до нас у радпартшколу…
Ми пройшли чорний камінь, круча залишилася позаду; тепер ми наближалися до низенького, перекинутого на козлах через річку місточка. За місточком починалася Видрівка, до Галиного дому було зовсім недалеко. Раптом Галя смикнула мене за рукав і шепнула:
— Тихше. Хто це?
На місточку, спершися на поручні, стояв чоловік. Він дивився у воду, і ми його добре бачили звідси, знизу.
— Василю, — шепнула Галя. — Я боюся. А може, це бандит? Ходім назад.
— Куди?
— Кругом!
— Кругом?
— Еге ж, через польські фільварки.
Якщо зараз до Галиного будиночка нам залишилося яких-небудь п'ять хвилин ходу, то дорога на Видрівку через польські фільварки забрала б добру годину. Треба було пройти назад через Вітряну браму, Поштовку, Новий міст, потім зробити гак по темному бульвару, повернути до Підзамчого спуску.
… Людина на мосту заворушилася, і поручні мосту заскрипіли.
«Що буде, те й буде!» — вирішив я і нагнувся. В мокрій, росяній траві біля дороги я швидко знайшов важкий з гострим кінцем камінь і, затиснувши його в руці, шепнув Галі: