— Ходім!
— Мені не хочеться, Васько! Давай краще назад.
— Назад круча. Ти що — забула?
Галя нечутно пішла за мною. Я йшов по мосту тихо, намагаючися не човгати підошвами сандаліїв. Камінь я держав за спиною.
Чоловік біля поручня одразу ж повернувся і чекав нас.
Галя, щоб не залишатися позаду, втиснулася між мною й поручнями і своїм ліктем мимохіть виштовхувала мене на середину місточка, просто до цього незнайомого чоловіка. Тепер я вже намагався не дивитися на нього і чекав тільки крику: «Стій!»
До чоловіка залишалося яких-небудь два кроки, і тут я, наважившися, подивився в його бік.
Навскоси від мене, притулившись спиною до поручнів, з карабіном, опущеним дулом униз, стояв звичайний міліціонер.
Я зразу гучно тупнув ногою по дошках мосту і взяв Галю під руку.
«Тільки б він не помітив у мене каменя», — подумав я йдучи.
— Сірників немає, товариші? — несподівано спитав міліціонер.
Було приємно почути в цьому небезпечному місці голос людини, яка не могла зробити нам зла.
— Ми не куримо, — відповів я хрипко. — А насіння не хочете?
— Насіння? — перепитав міліціонер. — Якщо не шкода, давайте!
— Беріть, товаришу, — сказав я, висипаючи в теплі долоні міліціонера жменю насіння, і знову поліз у кишеню.
— Годі, годі! — зупинив мене міліціонер. — І так покривдив тебе. Дякую. Веселіше тепер стояти буде.
Обличчя в міліціонера було лагідне.
— На добраніч! — гукнув я, відходячи.
— Щасливої дороги! — обізвався міліціонер.
— Шкода, що він не завжди тут стоїть, правда? — сказала Галя.
— Не завжди хіба?
— Ну звичайно. Одну ніч постоїть, а потім тиждень не видно.
— На села їздять, бандитів ловлять — тому.
Кінчилися скелі, почався фортечний міст. Мовчки ми пішли по нерівній вузенькій греблі. Вода в річці спала, і зараз багато каменів, яких удень не було видно, стирчали зверху. За високим кам'яним мостом, що сполучає місто із Старою фортецею, глухо шумів водоспад. Ми підходили до Галиного будиночка. У темряві за деревами забіліли його стіни. Крайнє від мосту чорне вікно було відчинене. Біля самої хвіртки Галя спитала:
— Ти карбованець сорок Шипулинському заплатив?
— Ага!
— Ну, тоді візьми мою частку, — сказала Галя і простягла руку.
— Ти що?.. Смієшся?
— Нічого не сміюся. Візьми. У мене в гроші, а в тебе мало. Я ж знаю.
Я зовсім розгубився. Треба було показати Галі решту грошей, треба було сказати, що гроші в мене є ще й дома, а я тільки промимрив:
— Не хочу!
— Ну, тоді я з тобою посварюся!
— Якщо ти хочеш сваритися з-за… — почав я щось довге, але Галя, не дослухавши, наполегливо сказала:
— Візьми гроші, Васько, ну, чуєш?
І з цими словами вона всунула мені в кишеню дрібні гроші.
Не встиг я витягти цей дріб'язок назад, як Галя кинулася до хвіртки. Я побіг за Галею, але хвіртка грюкнула перед самим моїм носом.
— Я викину, Галю! Тут, біля воріт, і викину! — прошипів я навздогін, намагаючись не кричати голосно, щоб не розбудити Галиного батька.
— Ну й викинь! — вже здалека, з-за дерев, відповіла Галя. — На добраніч!
Тривога
Здорово хотілось їсти, коли я прийшов. Поторгав двері в квартиру — зачинені. З-за щільних, оббитих клейонкою дверей долетіло ледве чутне хропіння тітки.
Зараз я пошкодував, що живу окремо. Коли б не оселився я в кухні — поліз би в шафочку і знайшов їжу. Шматок хліба з бринзою або коржа.
В кухні не було навіть і крихітки хліба.
Тут я згадав, що тітка інколи ховає харчі на холоді, в занедбаному колодязі поблизу нашого флігеля. Захопив пістолет і вийшов у двір.
Весь край неба за Довжецьким лісом був багровий. Що це? Адже ще кілька хвилин тому небо було звичайного кольору. Заграва росла на очах, верхівки дерев виділялись дедалі більше й виразніше, вогняна смужка простяглася від Старої фортеці, до провіантських складів і загасала тільки далеко за польським кладовищем, біля Райської брамки. «Ну й горить! — подумав я. — Хат з десять горить. Чи не в Приворітті часом? Мабуть, у Приворітті!»
Але в цю мить посеред заграви став зростати, підійматися вогняний стовп, і над деревами виплив багровий круглий місяць.
І зразу, як тільки з'явився він над садом, багрова смужка вздовж обрію стала гаснути, а місяць ставав усе блідіший і блідіший, поки не набрав свого звичайного жовтого кольору.
Я обійшов флігель і підійшов до занедбаного колодязя. Його оточували кілька чахлих кущів слив та зарості кропиви.