Мені стало дуже самітно на ґанку. До тітки йти не хотілося. Я знав, що тепер на весь цей великий будинок, на все величезне подвір'я радпартшколи, яке розтяглося на цілий квартал, залишилося тільки декілька чоловік безпартійних співробітників та дружин начскладу з дітьми. У місті було тихо, зовсім тихо, але тиша ця була обманлива. Я знав, що зараз з усіх вуличок міста і навіть з далекої станції поспішають по тривозі на Кишинівську, до штабу ЧОПу, групами і поодинці комунари-чопівці.
Перетинаючи освітлений місяцем порожній двір радпартшколи, я попрямував до воріт.
— Стій! Хто йде? — гучно закричав вартовий.
Голос його здався мені знайомим.
— Свої, — відповів я тихо.
— Хто такі свої?
— Я живу тут.
— Прізвище?
— Манджура.
— Ну, підходь…
Вартовий чекав мене в тіні високого береста, і мені спочатку було важко розглядіти його в пітьмі; коли він вийшов з-під дерева на світло, я впізнав Марущака.
— Старий знайомий! — протяг Марущак усміхаючись і взяв гвинтівку на ремінь. — Чому не спиш?
— Добре діло! А тривога?
— Яка тривога?
— Еге, яка! Ви ніби не знаєте?
— Вперше чую!
Я розумів, що Марущак мене розігрує, але все ж спитав:
— А куди курсанти пішли?
— Хто їх знає, може, в лазню!
— Вночі в лазню? Ви думаєте, я — дурень?
Марущак засміявся й сказав:
— Бачу, що не дурний, а ось цікавий — це так.
Я не знайшов, що відповісти, і затупцював на місці. Марущак запропонував:
— Давай посидимо, коли така справа.
Ми сіли на лавочку біля турніка. Я непомітно поправив у кишені револьвер і спитав Марущака:
— Вартовому хіба можна сидіти?
— В армії — не можна, тут — дозволяється, — відповів Марущак. Він витяг із кишені кисет і, згорнувши цигарку, чиркнув сірником.
— Батько теж пішов по тривозі?
— Пішов!
Марущак з досадою, пахкаючи цигаркою, сказав:
— От чорти, а мене не взяли. Треба ж — вдруге тривога, а я в наряді.
— А то не Петлюра часом перейшов кордон?
— Петлюра? Навряд. Хіба хтось із його субчиків. Натискають на них Англія, Франція та Пілсудський, щоб ті гроші відробляли, якими їхня буржуазія підгодовує всю цю націоналістичну погань. Ось і лізуть сюди до нас.
Далеко за Довжецьким лісом прокотився постріл. Трохи згодом — другий.
— Пуляють, бандитські шкури! — сказав Марущак.
— Коли ж тих бандитів переловлять?
— А з ким їх ловити будеш? Війська ж справжнього нема. Прикордонники — ті на кордоні, а тут чопівці та міліція. З Польщею як мир підписували, умова була війська регулярного поблизу кордону не тримати.
Марущак затягся востаннє і дуже спритно виплюнув недокурок. Описавши дугу, недокурок упав далеко в траву, трохи погорів там маленькою червоною цяточкою, схожою на світлячок, і згас.
Місяць світив ясно. Він стояв тепер якраз над тюрмою. Дуже голосно співали солов'ї в саду радпартшколи. «Мабуть, чопівці вже десь за містом», — подумав я і в цю мить почув позаду ледве чутне калатання дзвону. Спочатку я вирішив, що мені почулося, і глянув на Марущака. Але він теж почув, повернувся і дивився зараз на відчинені вікна головного корпусу, звідки линув до нас цей несподіваний звук.
«Бом, бом, бом!» — неначе на кафедральному костьолі, рівно відбивав удари дзвін.
— Що за чорт! Чого він дуріє? — сказав Марущак і схопився.
— Хто дуріє?
— Стривай.
Хтось швидко пройшов по коридору, спустився по кам'яних сходах, грюкнули внизу двері, і я побачив, як вискочив з них чоловік. Він озирнувся, перескочив через дротяну огорожу палісадника і підбіг до нас. Це був незнайомий мені літній курсант, трохи сутулий, у великій, натягненій до вух будьонівці.
— Ти чуєш, Панасе? — тихо спитав він Марущака.
— Чую-то чую, — відповів Марущак, — але я думав спочатку, може, це ти?
— Еге ж, я… — образився курсант. — Тільки мені ще не вистачало ночами у дзвін калатати…
— Наган з тобою? — строго спитав Марущак.
— Зі мною! — відповів днювальний, ляскаючи себе по кобурі.
— Постережи тоді біля воріт, а я піду гляну, — продовжував Марущак і, глянувши на мене, спитав: — Не хочеш за компанію?
— А чого ж!
— Ну дивися, — сказав Марущак, — перевіримо, який ти герой.
Дзвін
З якого боку не подивишся на нього, — оточений з вулиці зеленим двором, а позаду — величезним садом, будинок радпартшколи, на три поверхи, здається дуже великим, дуже просторим. Здається, далеко-далеко вглибину йдуть слабо освітлені вузенькими монастирськими вікнами довгі й вогкі кімнати-келії.