Одначе варто було людині потрапити всередину радпартшколи, вона зразу переконувалася, що будинок цей має вигляд з вулиці дуже просторого і великого тому, що всередині насаджено невеликий фруктовий сад. Від головного саду він одділений високою стіною учбового корпусу. В цьому круглому саду ростуть самі тільки грушеві дерева, дуже старі й дуплисті.
Коли я вперше побачив цей грушевий сад, надто вже дивним здалося мені, що в сад немає входу; в одному лише простінку, між вікнами їдальні, виднівся слід давно замурованих дверей. В сад можна було потрапити не інакше, як через вікна з коридора першого поверху. Мабуть, і садівник Корибко залазить сюди так, коли треба йому весною обмазувати вапном стовбури дерев, а восени збирати стиглі плоди.
Довгі, дуже довгі тут, у радпартшколі, коридори. Всі вони, крім найвищого, на третьому поверсі, сполучаються. Мені легко обійти по коридору всю цю старовинну будівлю з темними крутими сходами, напівкруглими вікнами, скрипучими підлогами, затхлим монастирським запахом. Коридори на всіх поверхах низькі, склеписті, їх вікна з похилими, як у бійницях, підвіконнями виходять тільки в грушевий сад. Де-не-де з капітальних стін виступають, загороджуючи наполовину прохід, вибілені вапном квадратні печі з важкими чавунними дверцятами на гвинтах, з вузенькими піддувалами.
Курсантська кухня в цьому корпусі з'єднана з іншими приміщеннями довгим коридором, який проходить через усі підвали. Невесела туди прогулянка, особливо одному: низькі склепіння, підлога вимощена кам'яними плитами, жодного вікна на волю, тільки маленькі вугільні лампочки тьмяно горять біля самої стелі, кидаючи нерівне світло на пооббивані залізом, важкі, з круглими вічками двері комор та дров'яних сараїв. Добра половина сараїв пустує.
У крайньому від кухні влаштувався садівник Корибко. Він ховає там свої граблі, сапки, ножиці для стрижки чагарників, а на стелажах у нього лежить квіткове насіння. Прохід у кухню мені показала тітка того самого дня, коли я забрав у неї ложки. Ми пішли з нею в кухню вдвох, там вона заговорилася з кухарем, а я помчав назад з казанком гречаної каші в руках. Пробігаючи по коридору, я помітив, що двері одного сарая відчинені, і зазирнув туди. Під стіною, сивий і зморщений, сидів на ослінчику Корибко і сухими тремтячими руками гострив сапку. Так було несподівано зустріти його тут, під землею, що я навіть злякався.
Все це я пригадав у ту мить, коли ми з Марущаком підходили до будинку радпартшколи, звідки все виразніше долітав до нас тремтячий звук дзвону.
Я уявив собі, який він, цей будинок, тепер, уночі, коли немає в ньому жодної душі, тільки цей загадковий дзвонар та порожні коридори тягнуться по поверхах. А що коли Марущак пошле мене одного на розвідку в глибокі монастирські підвали? «Ну його до біса! Не піду! Почекаю краще Марущака тут!» — подумав я, але було вже пізно.
Марущак легко відчинив двері і притримав їх. Тільки я переступив через поріг, він дав дверям нечутно причинитися і, випередивши мене, рушив у напівтемний вестибюль.
Спочатку здалося, що дзвін дзвонить в одній з кімнат першого поверху — чи то в їдальні, чи то в бібліотеці. Марущак затримався і хотів був рушити туди, але, похитавши головою, пішов по сходах угору. Зійшли вище, на площадку другого поверху, — дзвін лунав усе так само, і здавалося тепер — на другому поверсі.
Ось, нарешті, і третій поверх. Щільно зачинені дубові різьблені двері, що ведуть у клуб. Сходи підводять прямо до них. Повертаючи ліворуч, відчиняємо двері в коридор третього поверху, — калатання дзвона не стихло. Воно чулось тут так само, як і внизу, злегка приглушене, але виразне, однакової сили, неначе хтось, поки ми сходили вгору, переносив слідом за нами дзвін.
Я вже не міг витримати і, обережно витягнувши з кишені «зауер», наставив його на коридор. Марущак покосився на мене, помітив револьвер, але не сказав ні слова.
Кроків за два від засклених дверей стояла тумбочка днювального і поблизу від неї соснова табуретка. На тумбочці стояла лампа, прикрита абажуром з газет. Світло її падало на книжку в строкатій обкладинці.
Ніде далі електричного світла в коридорі не було. У відчинені вікна скісним промінням з внутрішнього подвір'я просочувалося місячне світло. На рівні вікон було видно верхівки старих груш. Дерева стояли нерухомо, криві, дуплисті, оточені з чотирьох боків стінами будинку під блискучим від місяця дахом.
Двері з коридора в курсантський гуртожиток були відчинені. Я побачив там у напівтемряві викликане тривогою безладдя на ліжках, поперекидані табуретки. З кімнат долітав до нас запах житла, людського тіла, чобіт. Ми пішли навшпиньках, дуже тихо, порипуючи дошками, намагаючись не злякати дзвонаря і знайти точно місце, звідки йде до нас цей деренчливий журний звук.