— Чого вам треба, тітко? Що ви шукаєте?
Тітка запхнула знову в духовку інструменти і гучно захлопнула дверцята. Вона стягла з плити папір і, відсунувши пальцем набік чавунні конфорки, зазирнула всередину.
— Що ви шукаєте? — повторив я.
— Ти не брав ложок, Василю? — спитала тітка. Голос і неї був засмучений, жалісний.
— Яких ложок?
— Та тих, срібних.
Я мовчки похитав головою. Змалодушничав. І як я лаяв себе потім за це! Адже найкраще було б признатися, і ніякого гармидеру не було б.
— Розумієш, зникли ложки, — пояснювала тітка. — Три є, а решти нема. Я думала — може, в тебе випадково.
— Навіщо мені ложки, тіточко? — сказав я якомога спокійніше.
Вона повірила й пішла. Совісно та й нічого було заходити в кімнати до рідних. Я залишався в кухні. Я добре собі уявляв, як тітка перериває скриню, вдесяте висуває всі ящики буфета, зазирає під ліжка. Ложки були їй дуже дорогі. Найкоштовніша річ у нашій сім'ї. Я знав це, але піти й признатися у мене не вистачало сили.
А згодом, коли стих у кімнатах гуркіт ящиків, до мене увійшов батько. Я знав, що він зайде, і приготувався до цього, але було дуже важко витримати перший його погляд.
Зайшовши, батько щільно зачинив за собою двері й сів на табуретку посеред кімнати.
— Василю!
— Що, тату?
— Давай поговоримо з тобою, як товариші. Скажи, ти взяв ложки?
— Не брав, тату! — сказав я, вагаючись.
— Правду кажеш?
— Правду!
— Ну, а хто ж їх узяв?
— А я знаю? Може, вкрали.
— Хто міг їх украсти, як ти думаєш?
— А я знаю? Може, чужий хто… Старець.
— Василю, ти ж знаєш, що старці сюди не заходять; вартовий старця не пустить.
— А може, він через вікно вліз, коли тітки не було?
— Я питав. Марія Опанасівна каже, що вона ще ні разу вікон на вулицю не відчиняла.
— Ну, тоді я не знаю.
— Василю, признайся сам, я тобі й слова не скажу, ось побачиш.
Ще хвилина — і я признався б, але не знаю, що мене підбило, і я, відвертаючися, промимрив:
— Мені ні в чому признаватися, тату.
— Ні в чому? — Голос батьків затремтів. — Василю, скажи тоді, на які гроші ти сидів у Шипулинського?
— Я позичив у Петька два карбованці.
— У якого Петька?
— У… Маремухи.
— З Старої садиби?
— Так.
— Правда — позичив?
— Правда… А він ще мені карбованець дав за голубів.
— Добре. Ходім до нього…
— Куди?
— До Маремухи.
— Та його дома немає.
— Нічого. Знайдеться! — І дуже спокійно батько надів солом'яний картуз.
Ледве пересуваючи ноги, я вийшов за батьком у двір. Уже кінчилися заняття, і курсанти в чеканні обіду грали на площадці в футбол. Мигнув серед гравців картуз Марущака, і я одвернувся. Мені здавалося, що курсанти вже про все знають.
Я йшов за батьком, опустивши голову, як арештант.
Скоро ми прийдемо до Маремухи. Там, на очах у Петька та його батька, старого шевця Маремухи, і Петрової матері, з'ясується все. Всі знатимуть, що я не тільки злодій, а й боягуз.
Два квартали ми йшли мовчки.
Тільки порівнялися з садибою ремісничого училища, показалася за рогом майстерня Захаржевського. Зараз мене побачить Котька Григоренко. Адже це він, мабуть, бабахкає там кувалдою.
Біля афішної будки батько круто спинився.
— Василю! Мені соромно за тебе, зрозумій. Я не хочу тебе ганьбити. Ти мій син, Василю, а я комуніст. Я хочу, щоб ти виріс правдивим і чесним хлопцем. Коли я був у твоїх літах, мені жилося багато важче, але я ніколи не обманював свого батька, не обманюй і ти мене.
Пройшла повз нас якась тітка і з подивом глянула в наш бік; як тільки стихли вдалині її кроки, я, зібравшись з силами, сказав:
— Тату! Я продав ложки!
— Кому?
— Я думав, що вони мої. Тітка казала…
— Кому?
— Тітка казала, що це моє придане…
— Чуєш, я тебе питаю: кому ти їх продав?
— Я заніс у місто, до ювеліра.
— Ходім! — сказав батько і помацав у кишені бумажник.
Навіть згадувати тяжко, як зайшли ми в ювелірну майстерню. Дізнавшись, що прізвище батька Манджура, ювелір, глянувши на кришку цигаркової коробки, засміявся сказав:
— А ще голос підвищуєте! Ложки не ваші, а громадянина Маремухи!
Великих зусиль коштувало умовити ювеліра, щоб він повернув ложки назад. Довелося заплатити за них з процентами: замість чотирьох карбованців батько дав ювелірові чотири карбованці дев'яносто копійок. На кожній ложці цей старий спекулянт заробив по тридцять копійок.