У цю мить на дереві заспівав шпак.
Як тільки ми переїхали сюди, я помітив, що під дахом флігеля звили собі гніздо шпаки. Вони інколи залітали туди, спритні, рябенькі, з темно-синім полиском. А недавно я вже почув писк пташенят. З кожним днем пташенята пищали все голосніше; коли підлітав до гнізда старий шпак, вони висували з дірки в стіні жовті дзьоби, і кожне з них націлялося першим ухопити принесеного черв'яка. Цілі дні з-під даху чувся писк, тільки надвечір, коли сонце ховалося за кладовищем, нагодовані вмолю пташенята стихали, а задоволені й потомлені старики-шпаки злітали на сусідню акацію і починали співати. Ось і зараз якийсь з них почав свою вечірню пісню. Крізь рідке листя акації я бачив чорні груди шпака, задертий угору тоненький і тремтячий його дзьоб. Уривистий нерівний шпаків спів був дуже приємний. Шпак то передражнював іволгу, то заспівував соловейком, то свистів, як чиж, то цвірінчав зовсім по-гороб'ячому. Він співав дедалі голосніше й надривистіше, намагаючись перекричати голоси курсантів. Я задивився на шпака й не помітив, як до мене підбіг Петько Маремуха. Він задихався й почервонів.
— Я… мене не пускали до тебе… Насилу умовив… вартового… Давай…
Я дивився на Петька і нічого не розумів.
— Давай… Побіжимо…
— Куди?
— Ти нічого не знаєш?.. Побігли…
— Та куди, скажи?..
— Борці приїхали! — випалив Петько.
Цих слів було досить, щоб я, забувши про все, побіг за Петьком на вулицю.
Вже за ворітьми Петько на ходу кинув:
— Я не знаю, коли початок. Може, о десятій, а може, о дев'ятій. Та коли о дев'ятій, тоді запізнилися.
— А де борються?
— В клубі радторгслужбовців.
— Багато?
— Ой, багато!.. І Алі-Бурхан… І Дадіко Барзашвілі… Всі…
— А квитки?
— Не журися!
— Мабуть, найдорожчі зосталися?
— Не журися, кажу!
— Добре мені діло — не журися!
— Є квитки… Розумієш? — радо повідомив Петько, ледве встигаючи за мною. — Один борець, Льова Анатема-Молнія, здоровий такий… Тихше, не біжи так… Здоровий такий… Приніс до тата черевики лагодити… Побачив мене і каже: «Хочеш, хлопче, на боротьбу піти?» Я кажу: «На яку боротьбу?» Він каже: «Як, хіба у вас ще афіші нема?» Я кажу: «Нема»… Він каже… Тихше, Васько. Він каже: «От негідники, ще не порозклеювали афіш, — каже, — збору не буде…» Тихше… І дає мені зразу три контрамарки. «На тобі, — каже, — приходь у клуб, подивишся, як я покладу чемпіона Азії Алі-Бурхана… А за це, — каже, — скажи всім своїм знайомим, що ми приїхали… І виступаємо у радторгслужбовців».
— А ти сказав?
— Питаєш! Цілий день бігав, усім хлопцям сказав… До Сашка Бобиря на Підзамче бігав…
Не вірилося — чи правду каже Петько? Низенький, товстий, пострижений під «польку», з великими ушима, він біг вистрибом поруч моно на тротуарі і важко сопів.
— А де контрамарки? — спитав я.
— Є… Є….
Петько поліз у кишеню штанів, потім у другу і зупинився.
— Стривай, де ж вони? — бліднучи, спитав він.
Мені навіть здалося, що мокре пасмо волосся заворушилось у Петька на лобі, але тут він підстрибнув і швидко засунув два пальці в кишеньку сорочки. Він витяг звідти складений рожевий папірець.
— Ху… Злякався! — сказав він з полегшенням. — Думав — загубив. Дивися! — І Петько на ходу розгорнув папірець. Справді, у пітній його руці було три квитки.
— Це ж справжні квитки!
— Ну хіба не однаково — квитки чи контрамарки? Факт — пройдемо!
— А третій куди?
— Третій? Продамо і цукерок купимо.
— «Цукерок, цукерок»! — передражнив я Петька. — Ти що — маленький?.. Давай, знаєш, краще… візьмемо Галю на боротьбу…
— Галю? А вона хіба дома? Давай, якщо дома! — швидко погодився Петько.
Галя, на щастя, була дома, і ми навіть не дали їй переодягтися. Вона пішла з нами в місто в простенькому сірому сарафані, накинувши на плечі зв'язану з гарусу блакитну кофточку-безрукавку.
Вже здалека, вийшовши з провулочка на Центральний майдан, ми помітили, що ще не починалось: всі вісім вікон залу клубу радторгслужбовців були освітлені. А годинник на міській ратуші показував чверть на десяту, — одно з двох: або призначено на десяту, або не прийшла публіка.
Підійшли ближче, дізналися, що ще не прийшла публіка. На дверях клубу висіла довга, надрукована оранжевими буквами афіша, але ми не стали її розглядати, а по вузеньких кам'яних сходах зійшли на другий поверх. Петько Маремуха віддав контролерові, сивенькому дідусеві в зеленій вельветовій куртці, наші квитки, дідусь відірвав контроль і дав нам дорогу.