В яскраво освітленому залі були розставлені звичайні соснові лавочки. В залі недавно вимили підлогу, вона вся була вкрита мокрими плямами, навіть на лавочках виблискували краплини води.
Я витер рукавом воду з наших місць, і ми посідали..
— Добрі місця, правда? — гордо спитав Петько і озирнувся.
— Нічого, — сказала Галя. — Але там, у першому ряду, було б краще.
— Ну, краще! — протяг Петько. — Нічого не краще. Ти просто нічого не знаєш. Це коли театр, тоді краще, а на боротьбу треба звідси, з четвертого ряду, дивитися.
— Чому з четвертого? — підтримуючи Галю, сказав я. — З першого ж краще видно?
— Краще-то краще, та там сидіти небезпечно. Ти знаєш, що в Проскурові було? Там один борець другого як ухопив та як кинув його через себе, а той як полетить у зал і ногами одну жінку мало не вбив. В лікарню повезли. Правда, правда! Не смійтеся!
— Я одного не розумію, — сказала Галя, — чого всі ці борці такі здорові?
— Ну, чого! — важно відповів Петько. — По-перше, вони щодня вижимають гирі, а потім — ти знаєш, що вони їдять? Не знаєш? Думаєш, як звичайні люди, — зовсім ні. По-перше, вони їдять сире м'ясо — раз! Посолять і їдять. Потім вони п'ють сирі яєчка. І кров п'ють…
— Ну, це ти, Петько, не бреши, — перебив я Маремуху. — Звідки кров?
— Звідки? — вигукнув Петько і навіть схопився від образи. — Ти думаєш, я брешу, еге? А ось і не брешу. Ти знаєш, про що мене сьогодні Льова Анатема-Молнія спитав? Ось догадайся.
— Не знаю.
— А ось про що. Вийшли надвір, а він каже: «Скажи, Петю, де у вас тут можна крові дістати?» Я кажу: «Якої крові?» А він сміється і каже: «Ти не лякайся, не лякайся, — не людської. Мені, — сказав, — звичайна кабаняча кров потрібна, сира. Я повинен пити сиру кров».
— Ну, а ти що йому сказав? — спитав я.
— Ідіть, — кажу, — до ковбасника Гржибовського, він щодня кабанів ріже, у нього є.
— Ну й збрехав, — де ж щодня? — сказав я Петькові. — Це раніше, до революції, він різав щодня, а після того, як убили його Марка, він хвоста підібгав і ріже тільки перед ярмарками, коли базар.
— Багато ти знаєш, — протяг Петько ображено.
— А ось і знаю. Що, я не жив рядом з ним? Жив. І все бачив. Тихим став — син же петлюрівцем і бандитом був…
— Значить, сира кров сили додає. Дивися! А я й не знала! — сказала Галя.
— Ще б пак, — відповів Маремуха впевнено, — вона здорово корисна. Ти ж знаєш Сашка Бобиря? Так ось у цього Сашка були найсправжні сухоти. Він кашляв — спасу нема. Тоді мама стала його лікувати. Щодня вранці Сашко ходив на бойню і пив там сиру кров. Багато випив. Склянок сорок випив. І що ти думаєш? Поправився. Та й зараз інколи п'є. Каже — смачна.
— Ну, гидко! — Галя поморщилась і заплющила очі.
— Тихше, дивися! — сказав Петько.
У зал один по одному ввійшли музиканти з пожежної команди. В мідних, добре начищених касках, у дебелих жовтих куртках, з великими срібними трубами, вони пройшли, важко гупаючи чобітьми, в лівий куток залу, під сцену, і стали розсаджуватися. Ноти були поприколювані у музикантів на спинах, тільки перша четвірка не мала перед собою нічого; видно, всі грали по слуху. Капельмейстер Карасьов, низенький горбатий чоловік у білій вишитій сорочці, підперезаний сировим пояском, лисий і великолобий, підняв паличку, і оркестр заграв для початку великий марш «Прощання друзів». Під звуки цього гучного маршу з фойє, з курилки, з вулиці стала сходитися публіка. Мені було не по собі. Спочатку мені здавалося, що квитки наші фальшиві і нас можуть вивести. Було неприємно й те, що поруч нас ніхто не сидів, незатишно було.
В цю мить з дверей, що вели на сцену, вийшов Котька Григоренко. Цього ще не вистачало!
Поважний і прибраний, у батистовій сорочці, крізь яку ясно просвічувались тугі мускули, підперезаний кавказьким поясом з вороненими язичками, Котька повільно спустився по східцях і, похитуючи плечима, як борець, підійшов до першої лавочки й усівся.
Трудно було стриматися, і я сказав Галі якомога єхидніше:
— Дивись, кавалер твій прийшов.
— А, облиш! — сказала Галя байдуже і навіть рукою махнула, але, видно, їй неприємно стало, що Котька навіть не привітався. Погасло світло, і завіса заворушилася. Петько Маремуха засовався на лавочці. Підіймаючись, завіса накручувалася на дерев'яну палицю. Ось згорнулася ліра, і ми побачили освітлену сцену. Декорацій не було, тільки ззаду висів чорний клапоть сукна.