Сашко пишався з того, що трапилося. Хоч у вухах у кас все ще стояв його крик, але він казав, що йому й трохи не було боляче.
— А чого ж ти кричав? — спитав Куниця.
— Чого кричав? — Навмисно! Щоб лікар прийняв мене без грошей.
Пропахлий йодом і колодієм, Сашко кілька днів був героєм нашого класу.
Незабаром історія ця забулася, але не минуло й двох місяців, і про Сашка знову заговорили.
На великій перерві ми гралися в «ловитки». Сашко побіг за гімназичні сараї і випадково ступив на дерев'яну ляду помийної ями. Ляда вмить нахилилась, і Сашко влетів у квадратний люк.
Усі думали — кінець хлопцеві. Тільки підбігли до чорної дірки, звідки несло кислим запахом помиїв, як раптом знизу долинув глухий, придавлений крик:
— Рятуйте!
— Ти держишся? — обережно зазираючи в люк, спитав Куниця.
— Я стою. Тут мілко! — долетіло з ями.
Ми витягли Сашка вуздечками, знятими нашвидкуруч з директорового фаетона.
Мокрий, з клаптями паперу і капустяних листків на одежі, Сашко виліз із ями і зразу ж став стрибати. В рудому його волоссі застряло картопляне лушпиння, від нього погано пахло.
Настрибавшись досхочу. Сашко роздягся догола і склав свою мокру одежу в кутку під сараєм. Качаючи воду з колодязя, хлопці відрами носили її до Сашка і обливали його там холодною водою з розгону, як коня: бризки чистої води розліталися далеко, виблискували проти сонця. Тремтячи від холоду, Сашко плигав то на одній, то на другій нозі, пирскав, сякався і швидко тер веснянкувате обличчя, руде волосся і все своє худе, вкрите гусячою шкірою тіло.
Сторож Никифор дав Сашкові свою стару, пропахлу тютюном ліврею. В цій — обшитій золотими галунами лівреї, яка була йому до п'ят, Сашко побіг в актовий зал гімназії і просидів там цілий день, поки Никифорова дружина випрала і висушила йому одяг. На перерві ми побігли до Сашка.
Веселий, побачивши нас, Сашко скинув ліврею і, голий, колесом пішов по паркетній підлозі.
До закінчення трудової школи залишалося не більше року, — всі хлопці підросли, порозумнішали, мене навіть в учком вибрали, — тільки Сашко Бобир схибив і став раптом прислужувати в архієрея. Вдень учиться, а як вечір — в Троїцьку церкву. Що йому на думку спало, не знаю. Разів зо два ми навмисно ходили в церкву подивитись, як Сашко прислужує. Рудий, в нарядному, позолоченому стихарі, з довгим фартухом на грудях, він бродив, розмахуючи кадилом, слідом за сивим архієреєм, засвічував свічки, гасив пальцями недогарки і навіть інколи, обходячи віруючих з блюдцем, збирав мідяки. Всім класом ми оголосили Сашкові бойкот, намалювали його в стінній газеті «Червоний школяр» і навіть попросили Лазарєва, щоб цього попівського прихвосня забрали від нас в іншу групу. Тільки Котька Григоренко в ті дні розмовляв з Бобирем, — вороги в минулому, вони стали раптом нерозлучними друзями. Разом ходили додому і сиділи на одній парті.
Не знаю, скільки часу прислужував би ще Сашко архієреєві, можливо, вийшов би з нього диякон або справжнісінький піп, як несподівано з Києва повернувся старший брат Бобиря, комсомолець з осередку друкарів, Анатолій Бобир. Три місяці вчився Анатолій на курсах у Києві і, повернувшися, став переконувати Сашка, щоб той кинув свого архієрея.
Агітував він, очевидно, добре, бо днів через два після братового приїзду Сашко перестав ходити в Троїцьку церкву. А ще через місяць сам кричав, що попи обманщики, сивий архієрей — найголовніший шахрай. Сашко розказував нам, як кожного разу після відправи архієрей забирав собі з усіх кружок і з підноса половину грошей, а решту віддавав попам. Сашко божився, що тільки з самих воскових свічок попи Троїцької церкви разом з архієреєм заробляють втроє більше, ніж одержує платні директор нашої трудшколи Лазарєв.
Виявилося, що архієрейським прислужником Сашко Бобир зробився несподівано. Якось увечері разом з двома знайомими хлопцями він поліз у сад до попа Кияниці. Сидячи на дереві, Сашко трусив гілки, а хлопці збирали яблука. Вони вже назбирали повні пазухи, як раптом помітили Кияницю — і драла. Бідолашний Сашко зостався на дереві і, зрозуміло, втекти не міг. Повільно злазячи, він думав, що Кияниця відшмагає його поясом, забере сорочку, а то ще гірше — поведе до батьків. Нічого подібного не сталося.
Тільки-но Сашко сплигнув на траву, Кияниця ласкаво взяв його за руку й сказав:
— Ти хотів яблук, хлопчику? Ну що ж, набери, скільки тобі треба.