Сашко обережно підняв з трави двоє яблук і чекав, що ось зараз піп і почне його шмагати, але Кияниця сказав:
— Чого ж ти? Бери ще, бери. Не соромся!
Сашко подумав-подумав і, вирішивши «більш копи лиха не буде», став підбирати стиглі, запашні яблука. Він напхав у кишені, наклав повний кашкет, накидав за пазуху. «Пропадати — то з музикою!» — вирішив Сашко.
Стомлений і зразу обважнілий, він стояв перед Кияницею і чекав: що ж буде далі? На велике Сашкове здивування, Кияниця не торкнув його навіть пальцем, не тільки не повідбирав яблук, а навіть сам відчинив Сашкові хвіртку і сказав на прощання:
— Захочеш ще яблук — попроси. Дам. А красти не треба.
Через три дні Сашко наважився і прийшов до попа знову. Перш ніж повести Сашка в сад, Кияниця довго розпитував його про те, що робиться в трудшколі, які нові вчителі прийшли, як справляється Лазарєв.
Ласкаво й ніжно розпитував він Сашка, а потім запропонував допомагати йому готувати уроки. Ось і став Сашко заходити до попа Кияниці в гості, з ним разом він і в церкву спочатку ходив, а потім, коли Кияниця влаштував його прислужником, уже й сам бігав туди кожного вечора, коли йшла відправа.
Мене дуже здивувало, коли я дізнався, що саме Сашко Бобир розказав Маремусі про привиди в радпартшколі. Після того як весною ми закінчили трудшколу, я ні разу не бачив Сашка Бобиря в наших краях: він пропадав десь там у себе, на Підзамчому. Від кого ж, цікаво, він міг дізнатися, що в радпартшколі водяться привиди? Я нетерпляче чекав наступного вечора.
Та нічого, на жаль, я не дізнався. Більш того: я не зміг прийти до Петька Маремухи о сьомій годині, як обіцяв.
Вранці, коли я вмивався під кущем бузку, у двір в'їхали одна по одній чотири селянські підводи. Візник першої підводи спитав щось у вартового. Той показав рукою на задній двір, і підводи проїхали туди.
Вже пізніше, коли сонце стояло над головою, я бачив, як курсанти винесли з будинку кілька тюків з білизною, ковдрами і навантажили їх на підводи. Я вирішив, що, мабуть, знову де-небудь петлюрівська банда перейшла кордон і курсанти збираються її ловити.
Прийшов час обідати.
Я вбіг у кімнату до рідних і почув, як батько сказав тітці:
— Ну, годі!
— Нічого не годі! — раптом закричала тітка. — Ти мені рота не замажеш. Говорила й говоритиму.
— Ну й говори, — сказав батько лагідно.
— А от і скажу. Свідомі, свідомі, а…
— Ти знову за своє, Маріє! — підносячи голос, сказав батько.
— А що, хіба неправду кажу? Правду! Жили на Заріччі — нічого не траплялося. А сюди переїхали, і зразу пішло: суп украли, ложки…
— Тихше, Маріє! — крикнув батько.
— Ложки покрали…
— Тихше, кажу!
— Нічого не тихше. Ложки покрали, а потім…
— Замовчи! — встаючи, вже зовсім голосно сказав батько. — Замучила ти мене своїми ложками. То слухай. Я сам узяв ложки і передав їх у комісію допомоги безпритульним. Зрозуміла? А будеш кричати — і решту віддам.
Тітка зразу замовкла. Вона дивилася на батька недовірливо. Я не знаю, чи повірила вона йому.
Щоб врятувати мене від тітчиних нарікань, батько сказав те, чого й не було. Цього я не сподівався! Мені стало шкода батька. «Ех, тварюка я, тварюка! — думав я. — Ну навіщо мені треба було продавати ті ложки? Попросив би в батька грошей, адже напевно дав би». А тут ще той суп! А з ним зовсім смішно вийшло.
На другий день після нічної тривоги батько повернувся додому брудний. Під ранок за містом пройшов сильний дощ. Чорні батькові штани були по коліна забризкані дорожньою грязюкою, а черевики розмокли і були здалека схожі на два куски глини. Стоячи на ґанку, він трісочкою чистив черевики, кидаючи грудки липкої жовтуватої грязі з ганку вниз, і розповідав мені про тривогу. Виявилося, що напередодні ввечері банда Солтиса зупинила біля Вапнярки швидкий поїзд «Одеса — Москва». Забравши з поштового вагона гроші, бандити подалися до румунського кордону. Чопівці чекали банду в полі, недалеко від Проскурівського шосе, але бандити змінили напрям і звернули до Могильова.
Коли мені батько розповідав, як лежали вони в засаді, підбігла тітка з порожньою каструлею в руках і спитала:
— Ти суп витяг, признавайся?
— Та не заважайте, тітко. Не брав я вашого супу, — відмахнувся я.
Тільки пізніше, коли тітка пішла, я згадав, що залишив суп відкритим на ободі колодязя. Мабуть, вночі до нього підібрався собака або інший який звір, тому що тітка знайшла порожню каструлю в бур'яні. Признатися, що я витяг суп, після того як я сказав «ні», було пізно, і я думав — все обійшлося.