Прислухаючись до розмови курсантів, дивлячись на чорні шапки лип, що мигтіли вздовж дороги, я з тривогою думав про те, що чекає мене попереду.
А що як я не зможу працювати в радгоспі і мене виженуть? Треба буде встигати за дорослими, щоб ніхто й слова поганого про мене не сказав.
Хоч наше місто стояло за п'ятнадцять верст від кордону, я ще ні разу не бував на Дністрі, але знав з розповідей, що це широка й дуже швидка ріка. Правда, від вокзалу до самого Дністра тяглася одноколійна лінія залізниці, але пасажирські поїзди по ній не ходили. Тільки інколи, разів два на місяць, до Дністра по пісок і гальку виїжджав баластний поїзд, складений із розхитаних відкритих платформ. Його повільно тяг по зарослих бур'яном і з війни не ремонтованих коліях маневровий паровоз «овечка».
Петькові Маремусі пощастило якось попасти на такий баластний поїзд. Він теж ходив по березі, співав пісень, а потім, повернувшись, довго розповідав, як гарно купатися в Дністрі, яке там славне піщане дно, який положистий берег, без ям і круч, куди краще, ніж на Смотричі.
Петько божився, що з нашого берега добре видно Бессарабію, він казав, що на нього навіть закричав румунський солдат.
Що й казати — я заздро слухав розповідь Маремухи. Дуже мені хотілося побувати на Дністрі, але я не думав, що це буде так швидко.
Їхали ми довго, проминули сонне село з білими хатками серед дерев, промайнув на околиці біля колодязя високо піднятий в темне небо журавель. Шершень смикнув віжки, ми безшумно звернули з мощеного тракту на путівець, і я тут відчув, що Дністер уже близько. Звідти, з обрію, що лежав перед нами, де зоряне і вже чисте від дощових хмар небо з'єдналося з чорними горбами, потягло вологою. Земля під нами була суха, дощу тут не було, і я зрозумів, що вогкістю тягне з Дністра.
Незабаром, як тільки ми переїхали через бугор і почали спускатися вниз, супроводжувані далеким гавкотом собак, я побачив білу смугу річкового туману. Туман слався низько над Дністром, звертав ліворуч і зникав за поворотом ріки далеко в придністровських ярах. Здавалося, що зовсім недавно хтось промчав перед нами на палаючій гарбі з сіном, і густий димний слід указував дорогу невідомого візниці.
Чим ближче ми під'їжджали до Дністра, тим ставало холодніше, і я вже подумав, чи не надіти осіннє пальто, як раптом з яру виринула перша біла хатка.
— Ну, ось і приїхали, — сказав курсант, який сидів поруч мене.
— Відставити пісню! Селян побудите, — долинув із задньої підводи голос Полевого.
Співати перестали, і тепер було чути тільки скрипіння коліс нашого обозу.
Село тяглося довго, хати були порозкидані на горбах, далеко одна від одної. Почувши знайомі місця, весело заіржав наш лівий корінний кінь, і Шершень ласкаво ляснув його віжкою по крупу.
— Це і є радгосп, га, дядьку? — спитав я Шершня.
— Оце і є радгосп, хлопчику, — відповів він. — До революції тут була панська економія, а тепер — радгосп.
Підвода зупинилася перед високими залізними воротами, за ними було видно чорні будівлі, сад.
Шершень сплигнув з передка і, підійшовши до воріт, постукав у них пужалном.
— Діду! — покликав Шершень.
За ґратками воріт показався сторож з гвинтівкою за плечима.
— Це ти, Шершню? — спитав він невпевнено.
— Я, я. І гостей привіз. Відчиняй швидше, — обізвався Шершень і задзвенів ланцюгом, яким були замкнені ворота.
Як тільки обидві половини воріт розхилилися, ми зразу в'їхали в двір і зупинилися біля стайні, звідки чулося приглушене іржання коней. Гарно після довгої дороги сплигнути на тверду землю. Навколо тихо й тепло. До пас під'їхали інші підводи; поки візники розпрягали коней, курсанти зібралися навколо Полевого.
— Речі знімати, товаришу Полевой? — спитав хтось.
— Почекайте, — відповів Полевой і звернувся до сторожа — Діду, а завідувач де?
— Нема завідувача!
— Як немає?
— Завідувач поїхав у Вітовтів Брід.
— Давно?
— Та ще видно було. Гонець звідти примчав, і вдвох вони поїхали. Не знаю, чи то правда, чи ні, але люди в селі казали, що ніби Мельничукова банда перейшла кордон. І всіх партійних у район скликали.
— Товаришу начальник, якщо хочете, я розбуджу Ковальського, — підійшовши до Полевого, запропонував Шершень.
— А хто він такий?
— Старший робітник.
— Не варто, мабуть. Хай спить. Ми з ним вранці познайомимося, — відповів Полевой. — Ти краще скажи, сінник далеко тут?
— Сінник? А он. Там сіно торішнє складене, — махаючи батогом у бік довгої темної будівлі, сказав Шершень.