— Ну й чудово, — сказав Полевой. — Ночівля забезпечена, тепер що роботи з вечерею? І чайку не завадило б випити…
— Де ж ти його звариш, чай отой? — спитав хтось похмуро.
— Ну, це дрібниці, — відповів Полевой.
— Дрібниці-то дрібниці, а ось заварки не взяли, — сказав високий курсант, що стояв біля мене.
— Правда?
— Щира правда, — підтвердив курсант.
— Погане, брат, діло, — сумно сказав Полевой. — Який же чай без заварки? Хоч… — І, помітивши мене, несподівано спитав: — Манджура?
— Еге ж! — обізвався я несміливо.
— Ти знаєш таке дерево — сливу?
Я мовчав, думаючи, що Полевой мене розігрує.
— Та що ж ти, онімів? Сливу знаєш? Угорку, наприклад, або ренглоту?
— А чому ж? — відповів я тихо Полевому.
— Ну то ось, будь другом, біжи в сад і наламай гілок сливи. Тільки молоденьких. І чистіших. Зрозумів?
— Зрозумів, — відповів я і спитав у сторожа: — А де у вас сад?
— Он за стайнею. Зразу баштан буде, а за ним сад, — відповів сторож, попихкуючи самокруткою.
На тлі темного неба всі дерева вдавалися однієї породи. Коли б хтось інший наказав мені дати сливових гілок, я б ніколи в сад не пішов, але не послухати наказу Полевого я не міг. І, задираючи голову, обмацуючи листя на гілках, я довго шукав серед обкопаних фруктових дерев радгоспного саду сливу. Липкий росистий лопух хапав мене за ноги. Нарешті вже в кінці саду я помітив молоде, струнке деревце, дуже схоже на сливу. Чиркнув сірник — справді слива, та ще й не проста, а справжній чорнослив. Це я помітив по великих дозріваючих плодах, які заблищали в ріденькому листі, як тільки я засвітив сірник.
Умить наламав з цього дерева пучок гілок і, щоб не повертатися назад через темний сад, вирішив перелізти через паркан і пройти до своїх по дорозі.
Паркан було видно вже зовсім близько. З-за темних стаєнь через увесь сад долітали до мене сюди голоси курсантів, спалахували відблиски багаття. Підійшовши до паркана, я побачив, що він не такий уже низенький, яким здавався здалека. Поклавши вгорі пучок гілок, я насилу видерся на паркан. Зразу здалося, що земля дуже далеко внизу, але іншого виходу не було, і я з шелестом гупнув у придорожні бур'яни.
І не встиг я випрямитися, як з-під куща, що чорнів поблизу дороги, злякана моїм падінням, вискочила людина в білому, з гвинтівкою в руках, і зразу ж кинулась прожогом у поле, до стогів.
Вона вмить зникла в кукурудзі, тільки чути було, як дзвінко затріщали стебла під її швидкими ногами.
З усієї сили я помчав по дорозі в інший бік, до своїх.
Задихаючись, я влетів у двір радгоспу і, простягаючи Полевому горстку гілок, розповів про білу людину.
— Не приверзлося? — недовірливо спитав Полевой.
— Та ні ж. І з гвинтівкою, — образився я.
— Біс його знає, хто він! — задумливо сказав Полевой. — Може, це бандюга, який нас висліджує? — І розпорядився: — Товаришу Шведов, товаришу Бажура! Візьміть гвинтівки — і туди. Швиденько. Промацайте город. А ти, діду, — сказав Полевой сторожу, — прогуляйся з ними теж, щоб випадково на дріт не напоролися.
Коли курсанти пішли, запанувало мовчання. Здавалося — ось-ось гримне там, біля стогів, тривожний постріл і всі помчать на допомогу. Але час ішов, далеко за садом, можливо — на другому березі Дністра, в Бессарабії, гавкали собаки, полум'я багаття освітлювало строгі насторожені обличчя курсантів, кремезного Полевого.
Його сухорляве обличчя здавалося тепер смуглявим, козирок будьонівки був врівень з густими бровами. Полевой дивився на закипаючу в казані воду, але видно було, що весь він перетворився в слух і намагається вловити кожне шарудіння там, за садом.
Вода в чавунному казанку закипіла. Великі ключі піднялися з дна, і зразу над казанком з'явилася пара.
— Ну, гаразд, хлопці! — сказав Полевой. — Помовчали — й досить. Видно, розвідка наша нічого не виявила. А ось чай ми зробимо зараз добрячий. — З цими словами Полевой струснув із сливових гілок росу і кинув їх у киплячу воду.
Прутики варилися в казані довго. Вже повернулися з розвідки, нікого не знайшовши, курсанти із сторожем. Уже були розвантажені всі підводи і спорядження поскладене тут-таки, на траву, а Полевой усе позирав на киплячу воду, інколи помішуючи її ложкою. Нарешті він скомандував:
— Їсти подано! Давайте ложку і підходьте по чай.
Він сам поналивав в алюмінієві кухлі чай і, коли всі посідали навколо казана, один по одному вилив два ополоники окропу у вогонь.
Сидячи на траві під зоряним небом, ми всі пили з кухлів дуже гарячий і гіркуватий чай, що пахнув осіннім садом. Ми заїдали його житнім хлібом, інколи розколочуючи цукор дерев'яними ложками. Яким смачним мені здався цей чай. Я випив його цілі два кухлі, попік собі губи, рот і кінчив чаювати останнім.