— Можеш називати мене Микитою.
— Микито, а чого ти з курсантами у футбол не граєш?
— У футбол? Ну, ото дурниці! — Коломієць знизав плечима. — У футбол самі сопливі грають, стану я з ними паскудитися!
— Які сопливі?! — мало не закричав я. — А Полевой, а Марущак! Навіть Картамишев — і той не гребує грати, а його ж, я чув, у повітком відкликають.
— Ну, ну, ну. Ти не гарячися. Я просто пожартував. А загалом футбол я вважаю за безглузду, витрату часу. Краще Рубакіна почитати. Читав його книжечки?
— Ні.
— Цікаві, пізнавальні. Я, коли комсомольський клуб у Балті охороняв, ними захоплювався. Всі розійдуться, а я назбираю під лавами недокурків, погашу всюди світло, тільки на сцені залишу, притягну диванчик туди з бібліотеки, ляжу, сукном червоним укриюся і читаю. Їсти хочеться — страх! А нічого… Покурюю та читаю.
— А ти «Спартака» читав? — вирішив я похвастатися перед Коломійцем, але він, по слухаючи мене, сказав задумливо:
— Так, Балта… Хороше місто Балта. У мене в цьому кісті дівчина одна зосталася, Люся. Хоч ти, правда, ще пацан і в цих справах не розумієш.
— Я не розумію? Ого! — сказав я ображено. — У мене в самого в місті знайома дівчина є.
Коломієць подивився на мене й засміявся.
— Ох ти, франт-герой! З тобою, виявляється, треба бути насторожі! — сказав він весело і хльоснув коней.
Ми проїжджали мимо баштана. Він увесь заріс біля самої землі низьким витким огудинням. Де-не-де з цього темно-зеленого огудиння визирали круглі боки кавунів, жовті дині. Посеред баштана чорнів складений з жердин, укритих лободою, курінь сторожа.
— Дядьку! — склавши руки човником, закричав Коломієць.
З куреня в коричневій домотканій коротайці, з важким кийком у руках вийшов сторож.
— Чого вам? — спитав він підозріливо.
— Продайте кавуна, дядьку, — попросив Коломієць.
— А ви ж звідки будете?
— Ми міські. В радгоспі працюємо.
Дід постояв хвилину мовчки, а потім пішов по баштану, обстукуючи кавуни. Шукав він недовго і, вийшовши на дорогу, простяг Коломійцю довгастого кавунчика.
— Беріть. Це добрий кавунчик.
— Спасибі, дядьку. Скільки ж вам грошей?
— Нічого! — відповів сторож.
— Чому ж? — здивувався Коломієць. — Дурно ми не візьмемо.
— Беріть, беріть, — сказав дід. — Хлопці ви молоді, грошей у вас, мабуть, мало, — візьміть так. Інший, сатана, просто поліз би на баштан, а ви люди акуратні, попросили по-хорошому, — то візьміть безплатно.
— Ну, спасибі вам! — сказав Коломієць, поганяючи коней. — Дай боже вам ще стільки прожити!
Тільки ми від'їхали, Коломієць ударив кавуном по рублю, кавун з тріском розколовся, і білий сік його потік на сухі колоски пшениці.
— Жовтий. Глянь! — здивувався Коломієць. — Ну нічого, хоч жовтий, та спілий. Бач — кісточки чорні. Бери.
Я взяв меншу половину кавуна і, притуливши до рота, став виїдати м'якуш. Кавун був дуже соковитий і теплуватий, солодкий сік капав мені на сорочку, я ковтав куски кавуна і був вдячний Коломійцю за його угощення. Що н казати, він, видно, спритний і кмітливий парубок, з ним не пропадеш.
Коні повільно везли важку підводу. Високо в синьому небі співали невидні в сонячних променях жайворонки. Десь за зеленими горбами протікав Дністер. І далеко на радгоспному току розмірено пахкав локомобіль; чорний дим з його труби підіймався над радгоспним садом.
Один по одному я шпурляв недогризки кавунячої шкаралупи на дорогу, і вони зразу заривалися в густу й сіру дорожню пилюку.
Біля радгоспного місточка нас зустрів Полевой.
Він стояв біля поручнів босий, без кашкета, з розстебнутим коміром гімнастерки.
— Вас, хлопці, тільки по смерть посилати, — сказав він похмуро. — Чого так довго?
— Як довго? — образився Коломієць. — Та ми раніше за всіх, товаришу Полевой.
— Чекай, вилізу, — попросив той. Він швидко виліз до нас наверх і скомандував: — Поїхали, та швидко!
Коломієць ляснув батогом, коні рвонули вперед, і підвода з деренчанням покотилася біля кам'яної огорожі радгоспного саду.
— А інші скоро там? — спитав Полевой.
— Ще накладають, — доповів Коломієць. — Ми перші упоралися.
— Там, розумієш, хлопці наші як взялися, то пшениця кінчається, і нічого більше молотити, — вже трохи лагідніше пояснив Полевой. — Так ось, якщо ви перші, — додав він, — ідіть працювати до молотарки. Снопи возитимуть радгоспні робітники. У них, я думаю, це швидше вийде.
Спочатку мені було прикро, що нас так швидко зняли з підвезення снопів, але як тільки я виліз на ґратчасту площадку молотарки і став ззаду Коломійця, готуючись йому допомагати, я зрозумів, що нова робота буде куди цікавіша.