До самого вечора там, за шість верст од радгоспу, над крутим і глинястим берегом ріки, тріщали жатки-лобогрійки, жатки-самоскидки; їх зубчасті крила підлітали над рівним завісом пшениці і раз у раз скидали на колючу стерню оберемки зрізаних гострими ножами колосків.
Багато накосили курсанти за цей день: там, де раніше від курного путівця на Жванець і до самої кручі бігло широке густе поле пшениці, тепер стояла суцільна колюча стерня і на ній лежали довгі смужки позрізуваних важких колосків.
Горбочки наритої кротами землі, мишачі нірки, сліди давніх селянських меж, звиті під грудками гнізда жайворонків — усе це, раніше сховане в густій пшениці, тепер оголилося й стало помітне. Курсанти повернулися в радгосп, коли стемніло, голодні, засмаглі за цілий день роботи на сонці. Повернувся з: ними і я. Перед вечором я возив туди, на дальнє поле, цілу бочку холодної джерельної води, — її випили майже всю лише на денці, біля дубового крана, дзвінко плескалися недопиті рештки. Тільки я випряг худого, облізлого коня, з оглобель бочки, як до мене підійшов Полевой.
— Ось що, Василю, — сказав він, — Ти не дуже заморився?
— Зовсім не заморився. Я ж воду возив. Хіба це робота?
— Тоді слухай. Народ сьогодні попрацював кріпко. Після вечері, як усі полягають спати, нікого не добудишся. Доведеться тобі сьогодні почергувати в полі. Як тільки зійде місяць, там будуть в'язати дівчата. Ну, а ви вдвох з Шершнем беріть коней і теж рушайте до них на поле. Дівчата, як пов'яжуть, полягають спати, а ви будете глядіти, щоб якийсь куркуль не покрав снопів. Ну, а поки що, до місяця, ти після вечері поспи пару годин. Шершень тебе розбудить.
— Навіщо мені спати? Я й так обійдуся, — відмовився я й подумав: «Цікаво, якого коня мені дадуть на чергування?»
Дали Каштана, баского карого коня, який до полудня возив снопи, а весь останній час відпочивав у холодку в стайні.
Досі мені вдавалося їздити на радгоспних конях тільки на водопій — до Дністра і назад. До річки коні йшли спокійно, повільно входили в бистру воду і стояли в ній, форкаючи кілька хвилин, зате назад вони мчали галопом, наздоганяючи один одного, — знали, що в дерев'яних яслах уже насипаний для них овес. Доводилося з усієї сили натягати повідки, щоб не злетіти.
А одного разу я купав сірого жеребця — у нього була дивна кличка — Холера, — то він як поніс мене, коли повертались назад, я вже думав — амінь!
Я бив Холеру п'ятами у м'які боки, натягаючи з усієї сили вуздечку, але все було даремно: жеребець наздогнав усіх коней і, хропучи, мчав до радгоспного двору. Мигтіли мимо дерева, стовпи, ось ми обігнули кам'яну огорожу, ось влетіли у відчинені ворота. Побачивши стайню, жеребець рвонув так, що я зразу ж переїхав на круп і випустив повідки. Рублені стіни стайні наближалися, вже ширшою здавалася чорна діра дверей.
Зупинити коня я вже не міг і розумів, що він занесе мене прямо в станок. Та це було б ще нічого. Вже коли до стайні залишилося кілька кроків, я зміркував, що вдарюся об дерев'яний верхній одвірок. На всьому скоку я сплигнув з Холери і загруз ногами в м'яку купу гною. Тільки це мене й врятувало, а то довелося б мені лежати під стіною з переламаними ногами.
Каштан, на якому мені належало їхати вартувати, був хоч і норовистий коник, та зате набагато спокійніший, ніж Холера. Шершень сам поклав на спину Каштанові шкіряне сідло, затяг попруги, плеснув коня по шиї і, коли все було готове, скомандував:
— Сідай, хлопче. Поїдемо!
Я поправив гвинтівку за плечима, пересунув захований в кобуру «зауер» по поясу назад, щоб не заважав сідати, і підійшов до коня. Не встиг я схопити його за гриву, як Шершень засміявся і сказав:
— Та хто ж на коня так сідає? На коня треба з лівого боку вилазити. Ти що, хіба верхи не їздив?
— Їздив, та тільки в сідлі ніколи… — сказав я зніяковіло і обійшов Каштана.
І справді, вилазити з лівого боку було значно зручніше.
Я виліз на коня і зразу ж устромив ноги глибоко в стремена. Земля здалася далеко внизу, темна і небезпечна. Каштан стояв тихо і тільки силкувався перегризти вудила. Шершень поправив повідки у Сірого і легко, як справжній кавалерист, скочив у сідло.
— Н-но, з димом! — сказав він і натяг повідки.
Ми виїхали з двору риссю, і тут я зрозумів, що зовсім не вмію їздити верхи. Каштан так мене підкидав, що в мене зуби клацали. Та що й гвинтівка била мене по спині: я надто вільно відпустив ремінь. Побоюючися, як би не прикусити язика, я намагався попасти в такт бігу коня, але спочатку це мені не вдавалося. Ноги вільно метлялися в стременах, я плигав у сідлі так, що мені здавалося — ось-ось лопнуть попруги і я впаду в канаву. Добре, що Шершень їхав попереду, кроків за десять від мене, і нічого не помічав. Та найбільше мені було шкода коня. Я відчував, що набиваю йому холку; здавалося, що від кожного мого стрибка сідло дряпає шкіру на спині у Каштана, натирає криваві рани.