Нарешті я піймав носками стремена і спробував підводитися. Стало краще. Коли Каштан викидав праву ікну, я намагався полегшити йому це і теж злегка підводився на стременах. Поступово мене перестало кидати, я вже підлітав плавкіше і почував, що починаю розуміти коня. Посміливішавши, я випростався, як справжній кіннотник.
«От би мене зараз побачила Галя, — подумав я. — Верхи та ще й з гвинтівкою! А що коли примчати зараз до неї в місто та й викликати її з хати? Вона вискочить з кімнати злякана, ще сонна, нічого не розуміючи, а я скажу, не злазячи з коня: «Даруй, що я тебе розбудив, Галю, але мене посилають у важливій секретній справі, куди — я не можу сказати, — і ось я вирішив з тобою попрощатися. Може, мене уб'ють, так ти нікому не розказуй, що я заїжджав до тебе, але запам'ятай, що я буду любити тебе до самої смерті!»
Скажу все це спокійно, не злазячи з коня, і простягну Галі через тин руку. Вона потисне її, все ще нічого не розуміючи. Можливо, вона попросить мене злізти, але я злазити не буду, а зразу ж поверну коня і помчу в пітьму не озираючися.
І, мабуть, Галя цілу ніч, до самого ранку, не засне, подушка її буде мокра від сліз, буде вона перекидатися, зітхати, плакатиме; в цю ніч вона дуже пошкодує, що дружила з Котькою…
А що коли справді гайнути в місто?
В цю мить Каштан спіткнувся, ноги мої вискочили з стремен, і я мало не перелетів через голову коня. «От би був номер!» — подумав я, намацуючи стремена і тримаючись за луку сідла. Разом з поштовхом розлетілися й мрії про Галю. Знову замигтіли в очах садки, в густій їх зелені біліли хати, де-не-де в маленьких квадратних віконцях світилися вже каганці, і підіймався над полями ще червоний місяць.
За околицею Шершень погнав Сірого галопом, Каштан теж рвонув навздогін, і мені здалося, що галопом їздити куди приємніше, ніж риссю. Неначе летиш кудись далеко-далеко, раз у раз провалюючись; кінь глухо б'є копитами в м'яку і ще теплу пилюгу на путівці, щось колотиться в нього всередині, тіло твоє майже не відчуває сідла, і пливуть, пливуть назустріч селянські поля з темними копами скошеного хліба.
Від'їхали верст з чотири од села і стали наздоганяти сільських дівчат у високо підв'язаних спідницях. Дівчата несли у вузликах їжу. Я розумів, що вони поспішають туди ж, куди й ми. Одна дівчина впізнала Шершня і, даючи йому дорогу, крикнула:
— Гей, дядьку Шершню! Стерегти нас їдете?
— Стерегти, дочко, аби сатана до бояр не затяг, — придержуючи коня, весело обізвався Шершень.
По всьому широкому й освітленому місяцем полю мигтіли полотняні дівчачі кофти.
Дівчата підбирали на руки скошену пшеницю, швидко підлітало в руках перевесло, і незабаром важкий темний сніп падав на стерню. Де-не-де дівчата поскладали готові снопи в полукіпки, неначе маленькі хатки повиростали за мить у полі. Весело йшла робота, покроплені росою колоски не висипали зерно, як удень; добре було крутити з такої ж вологої конюшини міцні перевесла.
Кілька дівчат, підбираючи пшеницю і зав'язуючи її в снопи, співали:
Як легко, вільно дихалося в цю ясну місячну ніч над Дністром! Повітря було чисте, запашне, воно давало людині таку силу, що здавалося — яку завгодно роботу міг би зробити за кілька хвилин. Глибоко вдихаючи пахощі чебрецю, полину, сухої м'яти, слухаючи, як десь далеко кричить деркач, я повільно об'їжджав межею радгоспне поле. Мабуть, курсанти давно сплять на своїх солом'яних матрацах. З другого боку Дністра долетів сюди дзвіночок візника-балагули. Хто це їде там, понад рікою, в таку пору? Може, поміщик який-небудь об'їжджав свої поля? Чи сонний піп відправляється сповідати вмираючого? Чи румунські жандарми везуть у Хотинську в'язницю нового арештанта?
Чути було навіть, як риплять колеса брички там, у кукурудзі, над Дністром.