Засліплений спалахом пострілу, я зрозумів, що виявив себе, що мене вже не врятує і тінь високого ожереду. Мені знову стало дуже страшно, але розняти пальці і звільнити гашетку пістолета я вже не міг. Тепер я стріляв у бандитів автоматично. Я нічого не бачив перед собою — тільки чорна-чорна ніч навколо і яскраві спалахи пострілів над підлітаючим угору дулом «зауера».
Коли вилетіла остання стріляна гільза, я почув хрипкий голос бандита.
— Гранатою! — крикнув він.
В ту ж мить десь зовсім близько перед моїми ногами вихопився з баштану величезний стовп полум'я, я зразу оглух і почув тільки, як по обличчю мене вдарило кавунове бадилля.
Першою думкою було покликати на допомогу, але у відкритий рот попала земля; я хотів виплюнути її, та відчув, що падаю — повільно і кудись дуже далеко, — але падати було не страшно. Ще одна граната розірвалася поруч, але я навіть не здригнувся. Гарно раптом стало, приємно, біль у нозі раптом стих, щось тепле ковзнуло по лобі, я зібрав останні сили, щоб виплюнути землю, але відчув, що губи і язик уже не коряться мені: вони стали чужі, м'які, занімілі, — так, із смаком землі в роті, я впав на землю.
Я не пам'ятаю, як мене перевозили в місто, як на світанку головний лікар міської лікарні Євген Карлович Гутентаг зробив мені дуже серйозну операцію: він витяг у мене з голови два осколки, що застряли в черепній кістці. Він вирізав поламане ребро і вправив вивихнену ногу. Про все це я дізнався потім, коли опритомнів.
Прокидався я довго і з трудом. Спочатку, лежачи ще з заплющеними очима, я довго вслухався в один і той самий далекий одноманітний стукіт. Я довго не міг зрозуміти, що це таке. Здавалося, десь дуже далеко, у великому будинку, кімнат за шість від мене, хтось безперестанно грюкає в зачинені двері.
«А може, це молотарка працює, а я проспав?» — подумав я і хотів схопитися, але не міг: ноги і все тіло були важкі, неначе їх прив'язано до ліжка. Я розплющив очі і зустрівся поглядом з Петькою Маремухою. Він сидів на кінчику білої табуретки, смішний, клаповухий Петько Маремуха. Він дивився на мене широко розплющеними очима — так, ніби перед ним лежав не я, а мертвяк.
Петько Маремуха натяг на себе білий полотняний халат. Стоячий комір халата впирався в підборіддя Марему-сі. Помітивши, що я розплющив очі, Петько засовався на табуретці і жалісним голосом протяг:
— Спи, Васько, ще рано!
— Де там рано, я зараз устану.
— Куди встанеш? — Петько злякався і схопився. — Тобі ще не можна вставати. Спи. А може, хочеш морсу? Бери пий.
Я згадав, що мені давно хочеться пити. Беручи з тремтячої руки Петька повну рожевого клюквового морсу склянку, я жадібно припав губами до її гранованого краю. Морс був кисленький, холодний. Петько Маремуха, не відриваючися, зляканими очима стежив, як порожніє склянка. Як тільки я кінчив пити, Петько, попереджуючи мій рух, вихопив у мене склянку і поставив її на мармурову дошку столика.
— А тепер спи! — скомандував Петько.
— Що це стукає, Петре? — спитав я, віддихавшися.
— «Мотор» стукає. Що стукає? Спи!
— Який мотор? — не зрозумів я.
— Ну, двигун на «Моторі» — не знаєш?
— Чого двигун?.. Де я?.. А радгосп?
У цю мить у палату увійшла в такому ж білому халаті, як і у Петька, моя тітка Марія Опанасівна. Висока, сива, вона в халаті була схожа на лікаря. Маремуха кинувся до неї.
— Маріє Опанасівно, дивіться, — він уже хоче вставати. Я йому кажу, щоб він ще спав, а він мене не слухає…
— Треба зачинити вікно. Вже провітрилося, — тихо сказала тітка і попрямувала до вікна.
— Не треба, хай так! — пробубонів я мляво, розтягаю чи слова, і знову міцно, надовго заснув.
Проснувся я знову тільки пізно вночі. Тітки й Маремухи біля мене не було, високо під стелею горіла синя електрична лампочка. На стільці біля мого ліжка дрімала, спершися обома руками на столик, незнайома сиділка.
За відчиненим вікном, біля самої стіни лікарні, ледве чутно ворушилися гілки клена. За ними, в просвітах між листям, переморгувалися зірки, — тепла осіння ніч стояла надворі. Місто спало; там, за вікнами, давно змовк двигун на заводі «Мотор», давно спав на тапчані у себе вдома Петько Маремуха, давно спали мої рідні.